Недуги долав, навчався сам, учнів у люди виводив, слова правди-матінки у очі казав
Догорав диво-жовтень бабиного літа, дещо подалі від гамірної центральної асфальтівки в яру протікав чисто сльозовий ручай, що в селі дехто до тепер називає річкою Кам’янкою. Піднявшись на горбочок, ми зручніше всілись на підстелені куртки, під крислатим кущем, на якому доволі рясно пломеніли ягоди глоду.
Ось ці плоди, - звернув мою увагу співрозмовник Іван Звоздецький, - часто збираю, засушую, а від так смакую чаєм. Втім, не тільки смакую, бо цей напій добре прислуговується й оздоровленню серця. Особливо вже у поважному віці.
Тихе місце для нашої розмови Іван Денисович вибрав не випадково бо і справді по літньому тепле сонце сповна спонукало до неквапливої бесіди про життя-буття, минулі роки. Власне, співрозмовник мав про що розповісти, пригадати. Як не як, а календар наближав









