Минуло 200 днів героїчного протистояння українського народу проти російських окупаційних військ. О 5 годині ранку 24-го лютого ми прокинулись у новій реальності – реальності з повітряними тривогами, новинами з фронтів, зруйнованими долями. Вже більше мільйона українців долучились до оборони країни в лавах ЗСУ, ТРО, Нацгвардії та інших військових формувань, аби захистити своє право жити у вільній суверенній Україні.
Серед них є багато професійних військових, військових пенсіонерів, людей які мають бойовий досвід. Але є і ті, хто ніколи не тримав у руках зброю, а зараз, усвідомлюючи загрозу майбутньому країни, пішли добровольцями до військомату та служать в лавах ЗСУ. Вчителі, медики, професійні водії, аграрії, ресторатори, власники магазинів, письменники, художники, ІТ-шники – кого лише сьогодні не зустрінеш на фронті.
Червневий ранок на Харківщині. Разом з групою волонтерів вирушаємо у зону активних бойових дій. Ми прагнемо особисто поспілкуватись з нашими воїнами, максимально передати читачу атмосферу, яка панує поміж наших захисників.
Нещодавно відремонтовані дороги повністю знищені гусеницями танків русні. Відчувається, як під колесами нашого мікроавтобуса хрупочуть залишки асфальту. Обгоріла військова техніка на узбіччях, спалені будинки, зламані електроопори з провислими дротами створюють гнітючий настрій навіть у волонтерів, які часто бачать такі жахіття.
«Це ще нічого. От через два кілометри…», – цими словами розпочинає свою розповідь водій Микола. Стає ще моторошніше. Незважаючи на те, що ми одягнені в бронежилети та каски, відчувається страх навіть у тих, хто тут буває часто…
… За декілька кілометрів від кордону з росією. Крайні блокпости наших нацгвардійців. Далі лише позиції українських захисників та ворог, багато ворога…
Автодорога М-20, напрямок Харків-Бєлгород (населений пункт не називаємо умисно, аби не допомагати ворогу). У напівзруйнованому сільському будинку разом з волонтерами вивантажуємо привезену нами допомогу та передаємо нашим хлопцям посилки з Буковини. Тут і зустрічаємо народного депутата Верховної Ради України 8 скликання Івана Рибака, який щойно під’їхав військовим автомобілем та припаркував його під навісом з широколистого винограду, який слугує маскуванням. Домовляємось поговорити. Через десять хвилин розпочинаємо розмову.
Як для Вас розпочалась війна?
Ця ніч мені запам’ятається назавжди. Через відрядження до Польщі я не встиг на день народження моєї дружини 23-го лютого, бо зміг повернутися тільки 24-го о 2-й годині ночі. По дорозі додому я повернув у нічний квітковий магазин та купив там букет квітів для Тетяни. Приїхав додому, розбудив та привітав дружину з святом. Сиділи, говорили, про щось мріяли, а вже о 5-ій прийшла звістка про початок війни.
Коли Ви вирішили піти до військомату та записатися до ЗСУ?
Для себе я це вирішив ще до почтку активної фази. Десь 16-го лютого, аналізуючи інформацію розвідок США та Великобританії, яку вони оприлюднювали у ЗМІ, а також розуміючи, що дипломатичні місії цих країн евакуйовують з Києва, я розумів, що ескалація неминуча, але звісно, точної дати я передбачити не міг. Тому був готовий до будь якого розвитку подій. Тривожна валіза була складена, всі документи знаходились запакованими у коробках, то ж залишалось тільки завантажити це все у автомобіль і вивезти родину у безпечне місце.
Так ми і зробили. Близько 7-ї години ранку ми вже рухались по трасі «Київ-Житомир» у напрямку Західної України.
Одразу, коли ми добрались до будинку моїх батьків, залишивши там сім’ю, я поїхав до військомату. І ось я тут.
У суспільстві панує думка, що на фронт депутати, чиновники та їхні діти не йдуть, а про Вас у соцмережах взагалі писали, що нібито Ви відсиджуєтесь у Польщі.
Це російські технології і дуже шкода, що деякі теперішні політики замість того, аби довести зворотнє, потурають цій дезінформації шляхом розміщення на своїх сторінках у соцмережах тез на кшталт «він погано служить», «пішов у армію відсидітись», а є ще й такі хто примудряється звинуватити солдата у тому, що він за це отримує забезпечення (авт. зарплату)…
Найгірше те, що такі речі виходять з вуст діючих народних депутатів, які мали б самі, своїм прикладом, показати як потрібно захищати країну, а не піднімати у час війни собі заробітню плату до захмарних розмірів.
На початок війни я займався бізнесом, працював над створенням робочих місць, над залученням інвестицій у реальний сектор економіки. Коли над нами нависла смертельна загроза, я навіть не подумав скористатися статусом народного депутата Україн 8-го скликання та уникнути служби, бо розумів високу відповідальність перед державою, моєю родиною і своєю совістю.
До речі, з початку війни у лавах ЗСУ перебувають більше 20 моїх колег по парламенту: Сергій Хлань, Анатолій Дирів, Олег та Степан Барни, Ігор Лапін та багато інших.
У боях за Київщину загинули Олександр Марченко та Євген Дейдей.
Єдиний з чинних нардепів у лавах ЗСУ – буковинець Сергій Рудик.
Нещодавно на службу до збройних сил призвався Кіцманський міський голова Сергій Булега. Тож є реальні люди, які є прикладом, але є і ті, хто прикриваючись депутатським мандатом чи чиновницьким статусом, воює у соцмережах з тими, хто їх захищає.
Чого найбільше не вистачає зараз на фронті?
Збройні сили потребують буквально всього. Від газових балонів до сірників, від поліетиленової плівки до металевих скоб для будівництва бліндажів. Але найбільше військо потребує сучасної зброї. Так, держава нас забезпечила військовою формою, касками, бронежилетами, паливом та харчами. Ми почали отримувати озброєння від закордонних партнерів. Волонтери постійно допомагають автотранспортом, розхідними матеріалами, медпрепаратами, засобами зв’язку, сокирами, бензопилами і цей перелік є безкінечним. Бо під час війни потрібно усе.
Зараз розгорівся скандал щодо розкрадання гуманітарної допомоги нібито не без участі Чернівецької військової адміністрації. А чи отримував ваш підрозділ якусь допомогу від обласної влади?
Жодної допомоги ми не отримали навіть моральної… Жага наживи затьмарила цим людям розум. Чи можете собі уявити картину, коли 26 квітня з області виїжджає на завдання уся військова частина, а керівник військової адміністрації з заступниками не виявили бажання прийти та гарним словом підтримати своїх людей, які їдуть на фронт.
Я вже не кажу про те, що я за особисті кошти купляв автобуси, автомобілі, вантажівки за кордоном для нашої частини та особисто звернувся до пана Осачука з проханням посприяти у якнайшвидшому доправленні їх в Україну, у відповідь почув що вкрай складно і практично неможливо. Бачили ми, як їм було складно на «Олімпії». Дякувати Богу, франківчани допомогли. Буквально на наступний день транспорт вже був на території підрозділу. Тому я цілковито підтримую заклики активної частини буковинців щодо розслідування фактів розкрадання гумдопомоги. Винні повинні відповідати за злочини…
Чуємо: «Виліт!» Одразу ж біжимо до підвалу. Серія вибухів неподалік. «Зараз орки підуть вечеряти і буде час поспілкуватись. У них вечеря швидше через різницю у часі», – каже, посміхаючись, Іван Рибак. Але окупанти не пішли вечеряти у той вечір. Тривалий час лунали розриви снарядів, а потім метушня та виїзди військових на позиції.
Після декількох годин перебування у підвалі того сільського будинку на Харківщині, о шостій ранку через Київ, Житомир та Хмельницький ми поверталися на Буковину і страх обстрілів танув, немов лід, пропорційно до кожного кілометра проїханого глибоко у тил, у якому продовжується мирне життя.
Ми не опублікували це інтерв’ю у червні через його незавершеність. Прочитавши інформацію на його сторінці у Facebook про 6 місяців у ЗСУ, звернулись до Івана Рибака по телефону щоб закінчити цей матеріал:
Після привітання одразу мереходимо до запитань:
Яке у Вас звання та посада у Збройних Силах і чи не жалкуєте про те, що пішли на фронт?
У мене не було військової кафедри в університеті, в армії я не служив, тому донедавна був рядовим.
Військова служба для мене розпочалася з посади водія.
Так, я читав дописи Вашого товариша по службі Марка Чорного, який писав про ваші виїзди на передову по дванадцять разів на день.
Було і таке, адже хтось повинен доставляти боєприпаси, харчі, привозити на позиції особовий склад та забирати звідти хлопців на відпочинок. Для цього і потрібні вправні водії (сміється).
Ви вважаєте себе хорошим водієм?
Я вважаю, що маю достатній досвід, аби виконувати поставлені мені завдання. Щотижневі поїздки за кермом з Києва до Путили, Кіцманя, Сторожинця та Вижниці у всі пори року та у любу погоду відшліфували мої навички.
Тож чим займаєтесь зараз?
Наразі я отримав підвищення. Командування доручило мені керівництво окремим підрозділом, діяльність та завдання якого є дещо спицифічними. Поки більше розповідати не буду, бо у вивченні статуту ЗСУ ще не дійшов до того розділу, в якому говориться про те, чи можна розповідати про такі речі чи ні (сміється).
Як Вас сприймають товариші по службі?
Спочатку було по-різному. Хтось дивився з-під лоба, хтось питав навіщо мені це все. Зараз наш батальйон живе як єдиний організм. Кожен виконує поставлене йому завдання. Тут немає своїх і чужих. Тут усі рівні. Багатьох хлопців я знав ще до війни. З кимось познайомився тут.
Справа в тому, що батальйон десь відсотків на 90 укомплектовано з буковинців: Вижниця, Кіцмань, Путила, Кельменці, Хотин, Сторожинець, Чернівці – вся географія Буковини. Решта – це люди, які вивозили свої родини з Сум, Харкова, Херсону, Києва до Буковини і йшли до військомату.
Отож, тут я побачив спростування ще одного міфу роспропаганди, що переселенці приїздять до західних областей України і не ідуть на фронт. Звісно є й такі. Але ті, хто служать зі мною, це високомотивовані люди, які багато чого втратили через російську агресію.
У соцмережах була інформація про те, що Ваш будинок теж постраждав під час окупації росіянами Ірпеня.
Село майже два місяці було в окупації. Все пошкоджене відбудуємо, а те, що вони вкрали, то щастя їм не принесе. Для мене головне, що моя сім’я встигла своєчасно виїхати у безпечне місце. Всі живі та здорові, Слава Богу!
Війна втомлює усіх. Яке Ваше бачення розвитку подій у короткотерміновій перспективі?
Я не можу вангувати, але впевнений, що ЗСУ робить все можливе для перемоги над рашистськими загарбниками. Наші іноземні партнери надають Україні неймовірну підтримку грошима та озброєнням. Це війна на виснаження і тому чим довше ми протримаємося, тим більше зростає шанс на повну перемогу над окупантом.
І я з Вами повністю згоден – війна втомлює усіх. Але найбільше вона втомлює воїнів. Люди в тилу повинні розуміти, що музика в кав’ярні на вулиці Кобилянької у Чернівцях звучить дякуючи діджею, який тримає в руках автомат під Херсоном, Бахмутом чи Харковом.
Без підтримки суспільства армія не втримає рубежі. Яскравим прикладом боротьби на тиловому фронті на Буковині була боротьба з «мародерами у владі», коли в єдиному пориві волонтери, активісти, представники ЗМІ та пересічні громадяни довели до Президента необхідність звільнити керівництво обласної військової адміністрації. Ви ж пам’ятаєте, які гучні обговорення цього питання відбувалися поміж хлопцями у тому підвалі на харківщині? Тож тепер не зупинятись, контролювати владу, аби через «втому» не проспати народження нового мародера. Та й пильно стежити, щоб звільнені понесли відповідальність.
Більш як переконаний – все буде добре, або як зараз модно говорити – все буде Україна!
На цій оптимістичній ноті дозвольте подякувати Вам за розмову та за все, що Ви робите!
Передавайте вітання Буковині, скоро побачимось!
Олександр ХМЕЛЬ, “Перший Буковинський”