Піщаний пляж заміського озера кишів відпочивальниками. Андріс, обережно переступаючи лежачих, шукав вільного місця, аби і самому підставити сонцю свої оголені плечі. Здавалось, то була марна справа, але десь у кінці водойми врешті помітив прогалину між суцільними рядами тіл. Ступивши ближче, він вмостився на піску, де поряд лежала горілиць жінка у темних окулярах з бронзовою засмагою.
-я не потіснив вас, – несміливо запитав Андріс.
– та, начебто, ні, – стихо промовила незнайомка.
В обопільному мовчанні минуло хвилин 20. Якось несподівано жінка зняла окуляри і, повернувшись обличчям до Андріса:
– а що, спека не дошкуляє?
– здається, ще не зовсім, – відповів чоловік. Однак, якщо бажаєте можемо випити чогось прохолодного.
– гаразд, – прозвучало у відповідь.
Обоє не квапливо звились на ноги, одяглись, а на своїх місцях залишили рушники і подались до запропонованого Андрісом маленьке кафе неподалік.
За одним із столиків було вільно і вони присіли. Андріс замовив собі пиво, а вона погодилась на пепсі-колу.
– мене звати Ізольдою, – а вас, – несподівано перепитала смаглявка.
– дуже приємно, а мене іменують Андрісом.
Хоча згодом, знову ж таки несподівано, Ізольда сказала:
- а знаєте – я удовиця з 15-річним стажем.
Посмакувавши замовлені напої, обидвоє ще якийсь час полежали на пляжі.
Наступного дня вони зустрілись уже в місті. Та і склалось, що зайшли до найближчого кафетерію. За чашкою кави розповіли дещо детальніше про своє життя. Розмова, начебто, видалась невимушеною і навіть зацікавленою. Ще за день, коли вони знову зустрілись, Ізольда раптом жорстко заявила:
- я довго думала і вирішила, що у нас нічого не вийде. Ви одружений, а тому не хочу ще раз обпектись. Бувайте здорові, немає більше логіки у наших зустрічах.
Андріс від почутого оторопів, не зміг нічого відповісти. І вони на швидку руч. розпрощались. Кожен пішов своєю дорогою. Мабуть, на завжди…
Стас Вілен