Сто вісімдесят шість днів і ночей. Вони у нього в пам’яті назавжди закарбувались. Худорлявий, середнього росту, вельми мовчазний — таким постав Микола Левицький переді мною за столом мого робочого кабінету. Ледь витягуючи з хлопця по одному слову, аби мати бодай якусь інформацію про його чотирирічну службу в українському війську, зокрема 186 днів і ночей у зоні антитерористичної операції на Донбасі.
— Вибачте, — попередив Микола, — але про те, що пережив, що бачив у ті жорстокі півроку війни залишаються зі мною назавжди. Про це розповідати не стану.Скажу тільки те, що коли потрапив у зону бойових дій біля Сартани, мені майже одночасно тоді виповнився 21 рік. Слава Богу, залишився живим і неушкодженим, а з квітня цьогоріч адаптуюся вдома у Йорданештах (Глибоцький район) до мирного життя.
Чесно кажучи, міг зрозуміти певною мірою свого співрозмовника, бо знаю таку категорію людей, котрі багато через що пройшли, особливо під свистом куль та вибухами гранат і снарядів, і їм зовсім не хочеться повертатись до тих жахіть, а тому промовчують про все це. Можу лише додати в цій короткій розповіді два-три штрихи. Миколу призвали на строкову службу у квітні 2013 року, потрапив у 145 відновлювальний полк, що базувався у Миколаєві. Мав відтак підписану контрактну угоду, а додому сержантом повернувся після демобілізації.
Щодо сім’ї, то у селі є матір (тато помер — світла йому пам’ять), сестра і брат. Про кохану дівчину Микола Левицький знову ж таки був скупим на слова:
— Звідки, хто вона, нехай теж поки що залишається зі мною…
Василь ГЕЙНІШ