Але ті події їх учасники теж ніяк не можуть забути, викреслити із свого життя жахіття афганської війни. Серед цих людей і брати Семенюки: старший Олександр та молодший Володимир – мешканці Грушівки. Майже одразу після вторгнення військ тодішнього СРСР в Афганістан був разом з однополчанами перекинутий сюди із НДР водій «Уралу» Олександр Семенюк. Цілих сімнадцять місяців під обстрілами та вибухами доправляв до своїх озброєння та харчі. Смерть, як то кажуть, чатувала на кожному відрізку дороги. На щастя, лише одного разу зазнав поранення від осколків міни, що вибухнула неподалік. Коротке лікування у медсанбаті і знову вперед – на фронтові дороги… Додому Олександр повернувся у 1981 році. На буковинських асфальтівках продовжував працювати водієм. Життя ввійшло у мирне русло, разом із дружиною-однокласницею виховали й виростили сина та дочку, нині вже і четверо онуків тішать батьків. Однак, біда у долю Олександра Георгійовича ввірвалася неочікувано шість років тому, коли після ряду захворювань йому ампутували обидві ноги. Слава Богу, мужній гарт воїна та чуйний догляд рідних не полишають ветерана оптимізму, того, що зветься радістю життя. … Ледь прослуживши два з половиною місяці за армійським наказом опинився у далекому Афганістані у 1985 році й Володимир Семенюк. Новоспечений навідник артилерійської гармати день за днем відчував гарячий і небезпечний подих війни аж до 1987 року. Цілим і неушкодженим пощастило йому повернутись до рідного села. Із часом одружився, сім’я теж поповнилася сином та донечкою, а відтак і першим онуком. Ось така доля двох буковинських братів, котрі через імперські амбіції тодішніх керманичів Радянського Союзу вписали у свої біографії гіркі воєнні сторінки. А їх не стерти, не вирвати з пам’яті.
Василь ГЕЙНІШ. Фото Василя Білічука