На передодні цього свята красного слова журналіст Василь Гейніш звернувся до уродженки с. Горбівці Глибоцького району – відомої поетеси, літературознавця, викладача Чернівецького національного університету Світлани Кирилюк із єдиним запитанням: «Що для України загалом, Вас, зокрема, означає Всесвітній день поезії?» Світлана Дмитрівна люб’язно погодилась відповісти і сказала так.
Світлана Кирилюк:
Не беруся шукати повноцінну відповідь на першу частину запитання, оскільки в українському суспільстві поезія часто (чи майже завжди) виконувала (продовжує виконувати) роль поборника тих чи тих ідеалів і ідеологічних позицій (не має значення, чи то були комуністичні в недалекому минулому чи національні – як колись, так і сьогодні). Очевидно, в цьому й полягає одна з її важливих місій – надихати, спонукати до дії, особливо ж у складні часи вибору й різноманітних загроз. Тут можемо говорити й про втрату відчуття родового коріння, бездуховність, порожнечу душі, звичайну байдужість, які поезія покликана залікувати-відновити-очистити. Ця сила поезії здатна творити дива. І українська поезія цю відновлювальну місію виконує на різних етапах української історії бездоганно. А сьогодні – й поготів! Не називатиму імен, бо то добре нам знані хрестоматійні ряди – від Тараса Шевченка до Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Василя Симоненка, Василя Стуса… І їх можна упевнено продовжувати, називаючи імена багатьох наших сучасників. На жаль, саме в такі окреслені рамки часто й “затиснено” місію поезії та її спроможності, полишивши поза увагою витворену мистцем власну філософію буття у світі, естетичну заангажованість поетичних текстів-світів, здатну до того самого руху й дії – лише в іншому вимірі, в іншій якості. Сучасна українська поезія викликає до себе інтерес, спонукає до подібних розмов. Тому, напевно, у Всесвітній день поезії є про що говорити, про що дискутувати і, зрештою, є що читати.
Для мене особисто поезія становить окремішній світ, без якого координати “великого”, зовнішнього світу здатні стати хаосом, неоформленим простором, у якому можна згубитися. Можливо, це так сприймається через те, що зростання-вростання Поезії у моє життя відбулося дуже давно, і вже не уявляється воно без неї. А може, тому, що Поезія дала можливість відкрити в собі щось настільки важливе, глибинне, до чого не дотягнутися свідомістю й звичайними роздумуваннями. Воно невловне, хистке й незриме – енергія, впольована словом, яке не треба шукати-добирати-припасовувати, воно йде назустріч, воно ось-ось – майже на рівні протягненої слову руки, на рівні губ, що ворушать повітря, розпізнаючи саме це очікуване слово-слова-рядки, на рівні коливання пасем світла… Видобування цих енергій зрівні народженню себе заново, переродженню, зрівні дивовижному переступу, після якого зовнішній світ з усіма його недолугостями й викривленнями, примітивністю й банальністю вже ніколи не зможе тебе приручити…
Поезія здатна робити людину іншою. Варто лише взяти до рук книжку улюбленого автора. Принаймні у Всесвітній день поезії про це можна говорити вкотре, не потерпаючи, що тебе не так зрозуміють. Тож читаймо поезію (ні в якому випадку не можна вживати тут знак оклику). Просто читаймо.