Марія Мельничук: Найскладніше — зламати стереотип про лікаря первинки

Чому саме сімейна медицина?

Я виросла в багатодітній сім’ї і з дитинства мріяла бути лікарем. У моєї бабусі з війни лишилися рани, що не гоїлися, і вона постійно робила собі перев’язки. Скільки себе пам’ятаю, допомагала їй: обробляла зеленкою, бинтувала. Не уявляла себе в жодній іншій професії, тому вступила до Чернівецького державного медичного інституту, вивчилася на терапевта. А коли постало питання: залишатися працювати в Чернівцях чи повертатися до села, навіть не замислювалася, адже знала, як потрібен селянам лікар…

Працювала дільничним терапевтом, але лікувати доводилося не тільки дорослих, а й дітей, бо в сільських закладах не завжди є педіатр. Тож, коли приходила на виклик до дорослих, мене часто просили оглянути й дитину. Це допомогло не забути педіатрії, яку вивчала в інституті.

Коли ж українську первинку заходилися переставляти на рейки сімейної медицини, пройшла 6-місячні курси спеціалізації на базі кафедри загальної практики-сімейної медицини Буковинського держаного медичного університету. Це була необхідність, продиктована часом, але так я стала сімейним лікарем не тільки де-факто, а й де-юре.

Головна професійна мета і як її досягти?

Я завжди дуже хотіла, аби первинну медицину почули — і керівники профільних управлінь та Міністерства, і пацієнти. Донедавна в пріоритеті була вторинна ланка, зокрема стаціонари. Первинку ж завжди сприймали як щось не надто важливе.

Насправді саме якісна робота сімейних лікарів дає змогу унеможливити розвиток і поширення чималої кількостіт захворювань, бо наше завдання — не тільки встановити діагноз, а й запобігти недугам. Саме це і вважаю своєю професійною метою. Змога реалізувати її з’явилася із впровадженням медичної реформи, коли чітко розмежували первинну, вторинну й третинну ланки, зокрема щодо фінансування. Нині кожен лікар первинки має електрокардіограф, глюкометр, пульсоксиметр тощо, тож пацієнту не треба їхати до Чернівців, аби пройти мінімальне обстеження,— усе можна зробити в сільській амбулаторії або центрі ПМСД. А наскільки простіше стало працювати лікарю! Він має змогу одразу, не виписуючи безкінечних спрямувань до лабораторій і «вузьких» фахівців, провести необхідні обстеження й призначити чи скоригувати лікування.

Я дуже тішуся, коли дізнаюся зі статистичних відомостей, що в нашому районі знизилася частота інфарктів і інсультів, ускладнень цукрового діабету. Отже, первинна ланка виконує свої функції, а медики діють на випередження. Бо лікування хвороб за фактом їх виникнення — це сумна необхідність, а от зробити так, аби недуга оминула людину, або не допустити ускладнень — досягнення кожного сімейного лікаря.

Ваш найбільший професійний успіх?

Гадаю, я його ще не досягла, бо фактично тільки зараз ми робимо перші кроки до успішного впровадження європейської моделі сімейної медицини в нашій країні.

У 90-ті роки мені довелося певний час попрацювати в Італії. І там я бачила, як діє налагоджена система сімейної медицини. Зокрема, мене дуже вразило, наскільки ефективним є паліативний догляд за пацієнтами. І те, що поступово вдалося запровадити надання паліативної допомоги в нашому районі, мабуть, можна вважати частиною мого професійного успіху. Тепер пацієнтам із захворюваннями в термінальній стадії не треба лягати в стаціонар для отримання адекватного знеболювання. Ми, сімейні лікарі та медсестри, навчаємо рідних доглядати за хворими в домашніх умовах і регулярно відвідуємо їх, аби зробити ін’єкції, виконати інші необхідні маніпуляції.

Переконана: світовий досвід варто брати на озброєння, але систему медичної допомоги все-таки необхідно створювати свою, пристосовану до наших реалій і менталітету. У Глибоцькому районі, наприклад, багато віруючих людей, які суворо дотримуються постів. Але з власного досвіду знаю: пацієнти із хронічними хворобами після кожного з них потрапляють на лікарняне ліжко. Моє завдання як сімейного лікаря — навчити їх правильно харчуватися в такі періоди, а потім підібрати оптимальну схему виходу з посту. Це банальні речі, але саме з таких, нібито не дотичних до медицини, починається профілактика. І порадником тут має виступити саме лікар, а не сусідка, яка каже: «Бери ці ліки, бо мені допомогли…»

Пацієнт для Вас це…

…людина, котру я зобов’язана навчити запобігати хворобам, яка, попри цукровий діабет, живе повноцінно, займається спортом, вчасно вживає призначені препарати й не знає про ускладнення. Це людина, що забула про високий тиск, бо самостійно вимірює його і приймає ліки. Це підліток, повністю вакцинований відповідно до Календаря щеплень, а за результатами проби Руф’є займається фізкультурою в основній групі. Я не сумніваюся: разом із моїми пацієнтами ми цього досягнемо. Принаймні я роблю все, що від мене залежить, а люди, які підписали зі мною декларації, стають моїми партнерами в боротьбі за здоров’я. Що найскладніше в роботі сімейного лікаря? Зламати стереотип про лікаря первинки, котрий нібито здатен хіба що виписувати направлення й видавати простенькі рецепти. Насправді ж ми можемо допомогти в майже 80% випадків, а до «вузького» спеціаліста пацієнта спрямовуємо лише тоді, коли сумніваємося або ж не маємо змоги впоратися із проблемою. За такою системою працюють усі сімейні лікарі Європи.

Ще одне важливе питання: довіра до лікаря. Коли вона є, то пацієнт не встановлюватиме собі діагнозу й не йтиме із ним до невролога чи хірурга, а звернеться до свого сімейного лікаря. Але навчити цьому наших пацієнтів, як показує практика, непросто.

Проте, попри труднощі, я переконана: спеціальність «Сімейний лікар» незабаром стане однією з найпрестижніших в Україні. Потрібен лише час, аби важливість нашої професії зрозуміли й пацієнти, й держава.