75 років…! Ціле людське життя, хоч для історії – це одна лише мить. Стільки саме минуло літ від часу визволення нашого району силами військ 2-го Українського фронту від окупантів у Великій Вітчизняній війні, або як тепер визначили історики – радянсько-німецькій війні, Це сталося на 1022-й день від початку тієї війни, а до закінчення її в Європі залишалось ще 396 кривавих днів.
Дата 8-го квітня 1944 року щоразу викликає у мене двоїсте почуття. Із одного боку – покладено край ворожій окупації, що тривала 33 місяці, під час яких замучено і знищено багато наших земляків. З іншого – повернувся колишній тоталітарний режим, що ніс примусову колективізацію, насильницьку демократію, голод…
Крім того, з теренів Буковини було мобілізовано понад 90 тисяч краян, котрі найчастіше ставали гарматним м’ясом, бо майже без належної підготовки їх кидали на передову у жорстокі бої. Зокрема, за визволення Прибалтики загинуло 2962 буковинці, Угорщини – 496, Польщі – 6294, Словаччини, Чехії, Австрії загалом загинуло 756 наших земляків. Тільки з найбільшого села району – Кам’янки – було мобілізовано на фронт 720 односельців, з котрих не повернулось додому 300. Втім, у «Книзі пам’яті Чернівецької області» згадуються 127 сельчан, а де поділись ще 173 особи?… Серед 4,1 мільйона полеглих громадян України було 26628 буковинців, причому 37% з них (9350) вважається такими, що пропали безвісти.
Більшість наших земляків силоміць направлена у піхоту, бо в інші види та роди військ вони не потрапляли через відсутність відповідної освіти та погане знання російської мови. Командування проявило «політичну недовіру» до буковинців: їх не висували на командирські посади, не присвоювали офіцерських звань, позбавляли цінних нагород. Героєм Радянського Союзу став тільки один воїн – І.Ф. Козачук, та і той призивався з Донбасу (не враховуючи нагородженого посмертно в 1965 р. К. Галкіна – підпільника з Хотина). До речі, як виняток, сім воїнів із Кам’янки були удостоєні найвищої солдатської нагороди – ордена Слави ІІІ ступеня, а повним кавалером цього ордена став М.С. Дудка з села Тарасівці Новоселицького району.
Окремо хотілось би згадати тих, хто був мобілізований до так званих трудових армій. До трудармій призивали тих, хто з різних причин не потрапив на фронт.
Першою категорією трудармійців серед наших краян були ті, хто пройшов через німецький полон., Другою – хто не призивався у 41-му році через приналежність до певної національності. Сюди входили румуни чи молдовани, а також ті, хто себе називав румуном чи молдованином. Третю категорію становили ті, кого румунська влада у 1942-1944 р.р. мобілізувала у так звані робочі загони і яких у 1944 році відпустили додому, а вони потрапили «з вогню у полум’я». До четвертої відносились люди, яких за віком чи з інших політичних мотивів радянська влада боялась посилати на фронт, а відправляла їх на тяжкі фізичні роботи.
Всього у трудармію з Чернівецької області було направлено 15 тисяч людей (усіх чотирьох категорій), з них майже 1200 загинули від голоду, холоду і хвороб. Працювали вони на лісоповалі у Карелії, на Півночі, на Уралі, на Біломорканалбуді, на промислових об’єктах, рудниках, шахтах Вірменії, Узбекистану, Росії.
Із Глибоцького району на такі роботи було мобілізовано 1237 чоловік, з них 341 загинуло. Зокрема з Білої Криниці відправлено – 60 чоловік, Кам’янки – 135, з Синівців – 54 і загинуло з них (з району) близько сотні.
Протягом 1944-1947 р.р. значна частина трудармійців використовувалась і в Україні на відбудові зруйнованих підприємств. В грудні 1947 році трудармії були розформовані, але трудармійці в радянські часи навіть не вважались учасниками війни.
Є ще одна малодосліджена сторона в житті наших краян. Маю на увазі мобілізацію 17-20 річних дівчат на відбудову вугільних шахт Донбасу. Знаю, що з Кам’янки було відправлено чотири дівчини ( серед них і моя 19-на сестра Домніка), причому всім їм було введено спеціальну сиворотку у спинний мозок, щоб «не плодились, як кролі» (за виразом медика, який здійснював цю процедуру).
фото Домніки, 1944 рік
Три роки їх використовували на відбудові шахт Донбасу, в тому числі і на підземних роботах, де сестра «заробила» астму, від якої і померла на 59-му році життя. Усі четверо дівчат повернулися додому у грудні 1947 року, але в жодної з них дітей так і не було.
Ось чому згадуючи день визволення району від окупації нацистів, я можу підтвердити, що ця дата (чи свято?) є «із сльозами на очах»?!
Іван Звоздецький,пенсіонер, колишній викладач історії, заслужений вчитель України.
Село Кам’янка