5 вересня 1918 року радянський уряд ухвалив Декрет про «червоний терор», який ставив завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів». Цей документ лише закріпив політику, до якої з самого початку вдавалася більшовистська влада. Були створені робочі й селянські революційні трибунали, Надзвичайна комісія із боротьби з контрреволюцією й саботажем. Вони наділялися широкими повноваженнями для боротьби з «контрреволюціонерами». Із вуст керівництва держави звучали постійні заклики щодо необхідності посилити терор і вбивства «підлих змовників проти влади робітничого класу й найбіднішого селянства».
Жертвами політики «червоного терору» ставали не тільки люди, які обіймали більш-менш високе становище у суспільстві – професори, лікарі, інженери, партійні лідери, колишні високі чиновники, генерали, найвищі духовні особи, представники купецтва й аристократії, а й прості ремісники і селяни.
За різними даними, упродовж 1918 – 1919 років було знищено від кількох тисяч до понад півтора мільйона осіб.
На території України «червоний терор» розпочався у січні 1918 року із вторгненням загонів Муравйова. Він під час і після штурму Києва влаштував у місті різанину. Із цього часу насильство і терор стали основними методами утвердження в Україні радянської влади.
Офіційно «червоний терор» був припинений 6 листопада 1918 року, однак насправді тривав і надалі – після проголошення НЕПу, у 30-і, 40-і, 60-і й навіть недалекі 80-і роки, тільки його методи ставали більш селективними і рафінованими порівняно з попередніми часами.
Пам’ятаймо про невинно загублені життя і звірства проти людяності, продиктовані ідеєю диктатури пролетаріату.