Заходом із такою промовистою назвою розпочато 22 серпня 2018 року відзначення на Глибоччині основних свят українського народу – Дня Державного Прапора та Дня незалежності. У фокусі уваги – жертви Великого терору та масових політичних репресій – мешканці району, які в 40-х роках ХІХ століття заплатили свою високу ціну за вільну сьогодні Україну.
У сесійній залі районної ради людно: працівники культури, освіти, преса, родини репресованих, широке представництво влади – голова Глибоцької райдержадміністрації Георгій Придій, керуючий справами районної ради Микола Шмідт, секретар селищної ради Глибоцької ОТГ Олена Бадюк, сільські голови району; Глибоцький районний центр туризму та краєзнавства, літературно-мистецька студія «Витоки», керівники та спеціалісти відділів РДА.
Ініціатори заходу – начальник відділу культури і туризму Олена Рєпіна та директор Централізованої бібліотечної системи Ольга Ковальчук – презентують збірку краєзнавчих матеріалів про репресованих мешканців району, укладену за спогадами очевидців та їх родичів. До збору матеріалу долучилися всі бібліотеки-філії району, які в сучасних умовах перестають бути лише книгозбірнями, а стають інформаційними центрами села, збирачами та зберігачами історії народу рідного краю.
Про масштабну краєзнавчу роботу Центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді вичерпно розповів директор – Анатолій Дудка, подарувавши присутнім альманах «Глибоцький краєзнавець», де зібрано спогади 40 мешканців району про сумні часи репресій на Глибоччині.
Та головна увага на заході – родинам репресованих: Гандюк Параскева Василівна, 1936 р.н. с. Просіка – очевидець, перебувала в Сибіру (Іркутська обл. м. Тайшет) разом з мамою, татом та сестрами і братом. Панцир Василь Ілліч, 1951 р.н. с. Просіка – уродженець Сибіру, сім’я: мама, тато, дід, баба та їх родичі були депортовані; Піцул Василь Леонович 1938 р.н. с. Опришени – син Леона Піцула, репресованого у 1940 р. Кучер Родіка Іллівна – завідуюча клубом с. Горбівці, донька репресованої в 41 Віоріки Ферчук. Їхні спогади болючі, тривожні, проймають до глибини душі, зворушують до сліз…
Ведучі оголошують сумну статистику втрат по кожному селу, завідуючі бібліотек-філій запалюють лампадки, оголошується хвилина пам`яті: з усіх населених пунктів Глибоцького району було репресовано 2290 осіб. Із них румунів – 1417, українців – 471, молдаван – 47, росіян – 29, поляків – 28, євреїв – 20, німців -2 і 276 осіб, національність яких не зазначено. Серед репресованих: чоловіків – 890, жінок – 619, дітей – 781. Випусниця Глибоцької гімназії Анастасія Козіяну виконує пісню «Плине кача», що стала для України гімном скорботи.
Та захід не закінчується на сумній ноті. Ведучі розповідають вражаючі історії про всеперемагаючу силу життя та висоту людського духу: репресовані та їх діти, повернувшись із заслання знову побудували будинки, стали газдами, народили дітей, дочекалися внуків, сягнули професійних вершин. Одну і з таких доль – «Заслуженого вчителя УРСР» Володимира Шови – поета, публіциста, педагога висвітлює у своїй розповіді голова літстудії «Витоки» Олександра Приходько-Возняк.
Голова Глибоцької райдержадміністрації, звернувшись до присутніх, наголосив: «незалежність дісталася народу України надто дорогою ціною і ми нізащо і ніколи не допустимо повторення того страшного кремлівського сценарію». Георгій Васильович побажав усім здоров`я, незгасаючого оптимізму, сили духу, непохитної віри у завтрашній день.
Для небайдужого читача подаємо уривки спогадів наших краян про часи лихоліття.
Як забирали?
Як згадує ДомнікаЧімбру із Димки, Євгенія Штирбу із Йорданешт, Симко Ілля Миколайович із Камянки та ще десятки мешканців сіл району – «вони приходили вночі, інколи із собаками, прикордонниками, міліцією як за злодіями, наказували негайно збиратися, забирали батьків з грудними дітьми в чому ті спали, часто не даючи можливості як слід вдягнутися. Навіть забороняючи взяти з собою будь-яку їжу. Як згадує Віоріка Ферчук з Горбівців «дома тоді у нас був свіжий хліб і бринза, але перелякана мама не могла взяти, бо не дозволили брати ані крихти».
Як везли?
Як згадує Григорій Головатий із Димки, ВасилкаОпаєць із Карапчева, Єлизавета Богданюк із Купки та ще десятки наших земляків – «везли товарним поїздом для худоби, два тижні. В дорозі не давали майже нічого їсти, лише кип’ячену воду, і то 1 відро на весь вагон. Пити давали лише маленьким дітям, старші та підлітки – мочили палець та змочували губи. В дорозі помирали немовлята, матерів змушували викидати їх з поїзда просто на ходу. Жінки божеволіли з горя.
Куди везли?
Привезли нас у Казахстан, Сибір, Карелію, залишали серед поля, серед лісу, тут закінчувалася колія, серед голого степу тут був край світу…
Що робили, щоб вижити?
Їли ховрахів, собак, шкіри мертвих тварин, коров’ячі кізяки, розведені із соломою. Померлих взимку, ховали у сніг, бо у живих не було сили довбати замерзлу землю. Навесні, степи були вкриті кістками наших земляків, так і не похованих за християнським звичаєм.Як згадує Василь Вербівський із Луковиці – скільки наших людей залишилось лежати біля станції Порожня, Кайськ, Постой, Чибір, Лапшанка, Клівці. Все чужина чорна…
І головне питання – за що?
Як згадує Георгій Процюк із с. Верхні Синівці надійшла із сіліради довідка, що я за соціальним становищем куркуль, маю в господарстві дім з надвірними будівлями, 2 коней, 3 корови, дрібну худобу, 8 га землі, а значить – ворог народу.
Як згадує Ілля Симко із Камянки: довелось мені в архівах КДБ у Черніцях побачити справу, заведену на батька. І скільки не гортали її, але так і не знайшли причин отих репресій, виселення. Один знайомий офіцер СБУ казав мені: «Вся суть справи проста: ваш батько був газда, а тоді таких не терпіли…».
Олена Рєпіна
