Дзвінка тиша літньої ночі для нього ще незвична, хоч навколо вже майже місяць не свистять кулі, не вибухають міни і снаряди. Нерідко прокидається увісні, інстинктивно встягуючи голову у плечі…
— Непросто забути пережите там, на Сході України, де гинуть побратими, мирні люди, бо йде жорстока війна, котру нав’язали нам «старші брати» з Росії, – ділиться Віталій Кучуряну, який по закінчені військового контракту звільнився у запас і повернувся на Буковину.
Так сталось, що ледь приїхав у Чагор і за кілька днів провів тепер уже свого сина на строкову службу в армію. Хлопець освоює перші солдатські навики в одномі з підрозділів на Львівщині.
— А що думаєте робити самі у мирному житті, – запитую Віталія Трифоновича?
— Слава Богу на війні вцілів, не зачепили ані куля, ані уламки міни, – каже мій співрозмовник, – звернувся у сільську раду з проханням виділити належну мені земельну ділянку для будівництва та невеликий город. Потроху почну газдувати. Маю цивільні спеціальності будівельника, електрогазозварювальника, гадаю, справлюсь, як ще недавно справлявся з обов’язками артилеріста на фронті. — — Неодмінно допоможемо Віталію освоїтись у нас, – додав сільський голова Чагра Георгій Коблюк, котрий разом із вчорашнім вояком навідався у Глибоку, аби впорядкувати його деякі необхідні документи.
Під час нашої розмови Віталій не зовсім охоче, однак не приховав кілька фактів, вготованих долею. На жаль, не склалось у стосунках з дружиною, тож живе один, винаймаючи житло. Та рук не опускає, бо пройшов через дуже нелегкі випробування також у дитинстві. Його мати одразу після народження залишила немовля подалік від хати на смітнику. Знайшли його чужі люди, як могли виходили (батько загинув у ДТП) і відтак Віталій виховувався у Хотинській школі-інтернаті. Навчався згодом у професійно-технічному училищі служив строкову у війську. Словом, багато пережив, побачив і відчув на собі. І дай, Господи, сил та здоров’я Віталію Трифоновичу, аби він знайшов свою справжню долю – мирну та щасливу.
Василь Гейніш