Зі своїх двадцять трьох років — п’ять у Дмитра Василика, уродженця Старого Вовчинця пов’язані із службою у війську. Спершу була строкова в Криму, але у зв’язку із російською окупацією півострова, командири зуміли вивести частину у Херсонську область. Тут підрозділ Дмитра перекваліфікували у Національну Гвардію, а з початком бойових дій на Донбасі хлопець потрапив у «гарячу» точку під Маріуполем. Відтак і став контрактником.
— Звісно, коли над головою свистять кулі, пролітають снаряди, — ділиться Дмитро, — частенько відчуваєш страх. Та в ту мить, аби відволіктись, починаю про щось хороше, світле і мирне. Знаєте, допомагає. Власне, хочу додати, що у житті мені таланить, слава Богу до цих пір я цілий і неушкоджений. Хоча траплялось дуже несолодко, бо навколо йде жорстока війна…
Нині Дмитро Василик старший солдат, навідник БМП, заступник командира бойової машини і несе службу на передових рубежах у Попаснянському районі на Луганщині. За зразкове виконання бойових завдань йому надали двотижневу відпустку із поїздкою до рідного села на побачення з матір’ю та молодшим братом. Щоправда, наша розмова з вояком відбулась у Глибоці у кабінеті заступника голови райдержадміністрації Іллі Лопуляка, котрий і сам нещодавно побував разом із волонтерами у зоні бойових дій, де й познайомився з Дмитром.
Зустріч із молодим хлопцем добігала кінця і я вкотре переконався, що справжні солдати не говіркі, не охочі до розповідей про пережите на фронті. І все ж, я запитав наостанок:
— Чи маєш конкретну мрію?
— Так, хочу вчитись, — без вагань відповів Дмитро, — а за майбутню професію вирішив обрати подальшу офіцерську службу в армії. Ворога треба обов’язково вигнати з нашої України. Тоді і зможу подумати про власну сім’ю, кохану дружину…
Василь ГЕЙНІШ