9 вересня – день, коли наша громада згадує свого Героя, нашого земляка, шановного Максима Петровича Костюка, жителя села Новий Вовчинець, який віддав своє життя за Україну. У цей день особливо боляче згадувати людину, яка назавжди залишилася в памяті рідних, друзів, односельців та всієї громади.
Максим Костюк — «Ми прорвемося»
Ще юність тільки крила розправляла,
Ще сни були простими і ясними,
А серце вже військову путь обрало —
І вісімнадцять стали військовими.
У Старичах одяг він форму вперше,
І полігон прийняв його в ряди.
Там зрозумів він: воїн — це не зверхність,
А відповідальність, біль і назавжди.
Солдат — та у руках умілих
Залізні танки знову оживали.
Де інші бачили метал безсилий,
Ті руки техніці життя давали.
«Допоможи нам, «Вуйку!» — десь лунало,
Коли війна ламала тишу дня.
І він знаходив час – спокійний і незламний,
Шукав розв’язку там, де вже нема.
І «Вуйко» — позивний, немов родинний,
У ньому — і повага, і тепло.
Він був АТОшникам товаришем незмінним,
Тим, хто підтримував, коли усе лягло.
Шість років служби — школа непроста,
Де кожен день випробував на силу.
Та справжня нагорода лиш одна —
Чим більше хлопців не довести до могили.
У дві тисячі двадцять другому – війна.
Херсонщина зустріла його громом,
Антонівський міст межею став життя,
І пеклом до того ще невідомим.
Там не питали, чи готове серце,
Там кожна мить могла остання стати.
Максим зумів крізь полум’я продертись
І побратимів із оточення забрати.
За мужність орден — знак державної пошани,
Та орден не розкаже всіх доріг.
Бо справжня нагорода для Максима —
Живим товаришам як оберіг.
За кілька днів прорвалась оборона.
Та він не відступив, не заховався.
Коли стала потрібна знов допомога,
Він кинувся вперед — і не вагався.
У наше небо залетів ворожий дрон,
І вибух розірвав сталеву мить.
Поранений, він все ще жив — і бився,
Бо воїн навіть кров’ю вміє жить.
П’ять операцій… Лікарі тримали
Надію, наче полум’я в руках.
А рідні молитовно виглядали
Його повернення крізь біль і страх.
Максим наш залишився у дорозі,
У гуркоті машин, у тиші після бою,
У поглядах солдатів на порозі,
У слові «Вуйку», сказанім з любов’ю.
Ти залишився в матері — в молитві,
У кожнім спогаді, у кожнім «сину».
У побратимах, котрі в кожній миті
Тримають пам’ять про Героя, як святиню.
Ми віримо — крізь відстані і втрати,
Крізь біль земний, крізь темряву доріг:
Ти там, де ангели живуть, а не солдати,
Низький уклін від поколінь усіх.
Наталія Балан, 2026 р.
