Є біль, який не стихає.
Є рани, які не загоюються.
І є пам’ять, яку ми не маємо права втратити.
Вони були чиїмись синами й доньками, чоловіками й дружинами, батьками, матерями, друзями. Вони мріяли повернутися додому, обійняти рідних, побачити мирне небо над Україною. Але полон став для них останньою дорогою.
Полон не повинен бути вироком.
Та для багатьох наших Героїв він став місцем нелюдських страждань, катувань і смерті.
Схиляємо голови перед кожним Захисником і кожною Захисницею, які не повернулися з неволі.
Перед тими, чиї серця перестали битися далеко від рідного дому.
Перед тими, хто до останнього залишався вірним Україні.
Наш обов’язок — пам’ятати.
Говорити їхні імена.
Не дозволити світові забути про злочини проти українських військовополонених.
Бути голосом тих, хто вже не може говорити.
Запаліть сьогодні свічку.
Помоліться.
Згадайте тих, хто віддав найдорожче — своє життя.
Вічна пам’ять і слава всім Захисникам і Захисницям України, які загинули у полоні.
Пам’ятаємо. Сумуємо. Не пробачимо.