21 березня – Всесвітній день поезії
У цю ще ранню весняну пору, коли навколишній світ пробуджується від зимових морозів і сплячок, а крізь недостатньо прогріту землю вже пробиваються ніжні проліски, мимоволі хочеться говорити про поезію. І називати імена тих, хто тче з барвистих слів, але водночас притишених і добрим серцем народжених художні полотна людської уяви. Пройти повз них не придивившись, не прислухавшись, вважаю, просто неможливо. Власне, й тому запросив до цієї розмови глибочанку Марічку Трафюк – Маріщак співробітницю мовного центру «FIAT LUX SCHOOL!».
…Десь, починаючи з дев»ятирічного віку дівчинка потай завела учнівський зошит, до якого раз за разом записувала зримовані рядочки. І лише з плином часу, коли Марічка вже навчаючись на третьому курсі філологічного факультету Чернівецького державного університету отой зошит випадково потрапив на очі батькові, він уважно перечитав, щиро подивувався, а відтак і сказав:
-Донечко, та чому ти приховуєш, не поділишся зі мною написаним? Повір, у тебе є чимало прекрасних думок, котрі я, без вагань, ставлю вище за свої.
Дочка, зашарівшись, ніяковіючи опустила очі від подібної оцінки тата, і ледь не розплакалась від щастя. Адже він уже був на той час визнаним на Глибоччині знавцем і творцем поезії.
-Знаєте, – відверто зізнається Марічка, – відтоді вимогливіше стала працювати над кожним своїм поетичним рядком, думкою, аби донести їх до читача. Звісно, як це часто буває у жінок-поетес, у Марічки Трафюк переважає інтимна лірика, що йде від глибин душі її переживань. Щоправда, не обминає вона і теми болісного сприйняття сьогодення за долю України, війни із підступним російським агресором і благає Бога, аби настав день Перемоги, мирного неба над нашими головами.
Із твердою вірою у це жінка й бере до рук перо і народжує нові зразки віршів, щоб світ став добрішим, а люди були у ньому щасливішими. Про що без зупину мріяв батько, на жаль, вже одинадцять років Григорія Петровича немає серед нас, живих. Додає сили у творчості і настанови, переконання матері Валентини Миколаївни, котра всім серцем підставляє лікоть підтримки донечці і двом онучкам. Мабуть, із чисто професійною звичкою, спитав наостанок Марію Григорівну про найбільш улюблених авторів, котрих перечитує, ставить собі за приклад.
-Передусім, – відповіла, – українського поета Василя Стуса, а поряд з ним і німецького письменника Еріха Марію Ремарка.
Творчих удач і легкого пера побажав своїй співрозмовниці на многая літа.
Василь Гейніш.
Весна немає меж й кордонів…
Весна квітчаста по бруківці
Крокує впевнено свій шлях,
І сонце пестить по маківці,
Оплаканий росою дах.
Легенько цокають підбори,
Дзигарок тікає у такт
-І безкінечні їх повтори
Злилися в ароматний смак
Ось того чаю на балконі
Й розмов тривалих в пізній час.
Весна немає меж й кордонів
– Є рубежі лише у нас!
А в цей момент хтось молиться за Сина!
Закутавшись у теплий пледик на балконі,
Під затяжний плач втомлених сирен
Я п’ю гарячу каву з кардамоном,
А Він – заряд до рук бере
Десь балки не витримують бетонні,
Десь діти плачуть в темному кутку…
А тут весна із блискавкою й громом
Сипле землю з пригорщі пухку
Нового що? що пишуть у новинах?
Гортаю стрічку … певне вже відбій…
А в цей момент хтось молиться за Сина
Ісерце мліє в безвісті німій
Покровське… Соледар… Берестове…
Читаю далі: «артилерійський обстріл»…
А Ви за Україну йшли вперед…
А Вам весна приготувала постіль…
Стікає час криштальною сльозою,
Відточує по краплі майбуття:
Віддав за Україну найдорожче
– Віддав Герой Своє Життя…
Тобі, Глибоко, не пасує чорний колір,
Не личить горе – змий у Чуркачі!
За Мужність та Відвагу в чорнім полі
Посмертно знак на лівому плечі…