На життєвих перехрестях
Не висока на зріст, тендітна вона скромно присіла на стілець кабінету і притишеним голосом почала розповідати про свого тата. Відчувалось, що дівчина хвилювалась, уважно підбирала кожне слово…
Лідія Арманаш – глибочанка, медсестра за фахом, повела мову про свого батька – Олександра Володимировича, наче гортаючи сторінки щоденника. Зокрема, пригадала, що він не переховувався, не уникав того моменту, коли, його, колишнього солдата строкової служби, буде призвано на фронт у війні з російськими окупантами. Готував себе морально, бо знав, що його місце також серед українських патріотів, котрі з початком війни виборювали свободу і територіальну цілісність нашої держави. І цей момент настав одного дня. Потрапив Олександр Володимирович у найбільш гарячу точку поблизу міста Бахмут Донецької області.
Словом, почались жорстокі будні війни, де над головами пролітали снаряди і свистіли кулі. І тут Олександр Арманаш служив за приклад, як, і годиться старшому солдату і старшому позиції. За це командування нагородило його короткотерміновою відпусткою і з виїздом до рідного селища.
- Знаєте, ділиться спогадами Лідія, коли я просила батька бодай кількома епізодами поділитись про фронтові повсякдення, то він тільки зауважував: навіщо тобі дочко це знати…
Загалом Олександр Володимирович пробув у зоні бойових дій дев’ять місяців. Одного дня він ще з вісьмома побратимами вирушив на виконання дуже важливого завдання. Як згодом Лідію Олександрівну повідомили, то був останній бій батька. На жаль, і до сьогодні достеменно не відомо, про обставини загибелі, вважається, що героїчний старший солдат Олександр Арманаш пропав безвісти…
Проте, у його сім’ї живе нетлінна пам’ять про чоловіка дружини і їхніх двох дочок.
Воістину, Герої не вмирають.
Василь ГЕЙНІШ
