Розмова із глибочанкою – військовою, молодшим сержантом ЗСУ, пані СВІТЛАНОЮ.
В який момент ви вирішили з чоловіком піти на війну і як це сприйняла ваша донька?
- Для мене війна почалася ще у 2014 році, мій брат був в АТО. Я добре знаю що таке війна, це період, коли не було нічого – не було навіть тактичних перчаток, ми йому збирали все – одяг, взуття, їжу, з початку забезпечення було дуже погане.
- Коли почалася повномасштабна війна, нашу свекруху оперували в Києві, ми поїхали її звідти забирати і бачили страшну картину. По трасі рухалися колони машин, на яких писало великими літерами ДІТИ, це було так моторошно, от тоді ми вирішили, що підемо захищати наших дітей. Чоловік пішов зразу у військомат добровольцем. А я трохи згодом, коли покращилося здоров’я свекрухи. Коли я звернулася до військомату мене не хотіли зразу брати, але я таки настояла, адже я медикиня, працювала у лікарні і була впевнена, що мої здібності обов’язково знадобляться на війні. Спочатку я була у Львові, потім коли було розприділення до нас підійшов один із командирів і запитав, – хто хоче воювати, – то був «Да Вінчі», я вийшла вперед і сказала – я, освіта у мене «кондитер», а працювала в лікарні, там проходила курси бойового медика, і так я попала в батальйон до «Вовки Да Вінчі».
- А як сприйняла цю ситуацію наша дочка, то звичайно важко, нам вдалося їй пояснити всю серйозність ситуації військових дій в нашій державі. Ми завжди на зв’язку, вона залишилася з нашими батьками. Ви знаєте, тепер наші діти, це інше покоління, у них інші пріоритети в житті їх потрібно тільки розуміти, поважати, і вони справляються з усіма труднощами. Єдине що ми можемо для них зродити це оберігати, молитися і йти поруч.
Чи можете трохи розповісти про свого командира?
- Так, це Дмитро Коцюбайло, позивний «Да Вінчі», він єдина людина, яка прижиттєво отримала «Героя України» і я пишаюся, що служу в цьому батальйоні, пишаюся з того, що отримала від нього особисто нагороду «Відзнаку за зразкову службу», сам він художник, тому і позивний «Да Вінчі», на превеликий жаль він загинув 23 березня 2023 року. А ще можу похвалитися, недавно мені присвоїли звання «молодший сержант», чим я дуже пишаюся. Я наразі начальник продовольчого складу, можу чітко запевнити, що в нашому батальйоні все прозоро і всі рівні, незалежно від звання.
Можливо пам’ятаєте якийсь випадок, що спонукає і надалі перебувати в лавах ЗСУ?
- Мала можливість спілкуватися із жінками, які були в окупації, і ви знаєте від почувшого, які тортури і страхіття виробляли ті нелюди із нашими жінками і дітьми, то я не пожалкувала ні однієї хвилини, що пішла на війну захищати і відстоювати право на життя своєї нації. Буду воювати до останнього дня, щоб наші діти не знали і не бачили цих знущань.
Що допомагає вам триматися?
- Нас всіх тримає віра в Бога, ми українці всі віруючі, що кардинально нас відрізняє від росіян, котрі несуть зло і розруху, звичайно віра в Перемогу, в силу і міць українців.
Ви пишаєтеся тим, що стали військовою?
- Так, пишаюся, і знаю що ні мені, ні моєму чоловікові, ні моїй донці не буде соромно дивитися у вічі своїм рідним, близьким друзям, колегам. Тільки би хотілося тепер коли, приїжджаєш до дому більше поваги та розуміння від оточуючих, щоби пускали нас без черги, чи то в лікарні, чи в магазині, чи загальному транспорті, бо є багато випадків, що люди від нас просто відвертаються, а ми приїхали на тих декілька днів і хочемо просто побільше побути із своїми рідним і близькими.
Чи спілкуєтеся тут із побратимами, які також приїжджають у відпустки?
- Недавно їхала в загальному транспорті, поруч сидів військовий, який приїхав на реабілітацію, розговорилися і ми зрозуміли одне, що «нас можна забрати з війни, але уже війну з нас не забереш». Бо ми там для того щоб зберегти наших дітей, щоби продовжувався чудовий український рід, нація українська. Так страшно важко, але є заради чого, кацапи воюють заради грошей, а ми заради майбутнього України, так нам випало, так сталося, але потрібно нести це з гідністю, а не ховатися чи тікати.
Як пристосовуєтеся до побуту на війні?
- Наш батальйон «Вовки Да Вінчі» повністю забезпечує всім необхідним. У мене з собою завжди медичний рюкзак, я уже знаю всю логістику свого батальйону, хто чим хворіє, кому і що потрібно. Взагалі завжди хотіла працювати в хоспісі, мені Бог дав таку силу, що я можу підтримувати людей, які на межі, які тяжко хворі, з якими потрібно просто поговорити, щось в мені таке пробуджується і ти несеш це людям. Бувають випадки, що приходиться мити волосся водою з пластмасової пляшки, бо з водою там дуже проблема, але нічого і до такого життя пристосовуєшся, коли нагадуєшся заради чого ти тут.
Що можете сказати на завершення нашої розмови?
Хочу сказати, що у нас у всіх змінилися пріоритети і цінності життя. Ми там для того щоб наші діти були живі і здорові, щоб могли вільно жити і обирати собі майбутнє. Наші хлопці налаштовані оптимістично і патріотично, тільки би нам давали сучасну зброю, сучасну техніку, тоді ми обов’язково проженемо кацапів і настане Перемоги день бо
«З нами Бог, з нами Віра, з нами Сила».
Щиро дякуємо за розмову.
