За кілька хвилин до домовленої зустрічі з вчителькою української мови та літератури, а попервах і українознавства, Глибоцького ліцею Тетяною Димчук, я став свідком безтурботного дзвінкоголосся ряду дівчаток початкових класів на шкільному подвір’ї. Мимоволі посміхнувся про себе, пригадавши власне дитинство. Втім, швидко «подорослішав», коли на порозі закладу з’явилась педагогиня, бо, звісно, потрібно було налаштуватись на заплановану серйозну розмову про філологиню. Принаймні, так мені здалося.
– Тож чому цей фах обрали, з чого почалось? – одразу спитав свою співрозмовницю.
– Не знаю чи повірите, але уже в третьому класі селищної школи № 1, де я навчалась, замислилась неодмінно стати вчителькою. Безперечно, зіграв свою переконливу роль, і приклад прекрасних педагогів – подружжя Проданів, – відповіла без вагань Тетяна Мирославівна.
– Після завершення школи (із золотою медаллю, прим. автора). Подала документи для вступу на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Словом, доля схильно поставилася до мене; успішно стала студенткою і отримала диплом. І ось уже двадцять п’ять років навчаю своїх учнів.
– До речі, – перепитав, – а чому місцем роботи став ліцей, а не рідна школа, нинішня гімназія?
– Так сталося, що на той час звільнилося місце саме в ліцеї. Мені й запропонували його посісти, на що я й погодилась. І з гарним колективом я швидко зріднилася.
– Щодо учнів, то у чому полягає найперше завдання педагога?
– Бачити у кожному з них особистість і розвивати її якомога повніше, любити і досконало знати рідну мову.
Уже завершуючи ці нотатки, якось самі собою прозвучали давно почуті слова: «Говори українською, думай українською і тоді на противагу російським ворогам «Все буде добре», як співає Славко Вакарчук». Хай так і буде повік!
Василь ГЕЙНІШ