Як ми вже повідомляли, минулої неділі у Глибоцькому краєзнавчому музеї відбулася презентація п’ятої книги Леонтини Топало із Тарашан.
Насамперед зазначимо, що у слові про автора Віра Китайгородська, член Національної спілки письмеників України написала:
«Леонтина Топало – ім’я відоме перш за все у журналістиці. І завжди вмотивовані до ситуацій і обставин, пропущені крізь серце і душу матеріали у місцевих газетах не залишали вибору для просто читання, адже кожен факт, подія, ім’я були актуальними, вихопленими з перехрестя гарячих новин, або ж вмонтованими у сюжети чудових оповідань, нарисів чи роздумів».
Водночас, присутні у залі літературної вітальні музею щиро і тепло відгукувались про Леонтину Топало як поетесу.
Зачин цим відгукам зробила ведуча зібрання Ольга Шевченко – директор музею. За нею слово брали священик Роман Грищук, ветеран митниці Олександр Карлійчук, педагогиня Глибоцького ліцею Валентина Лучак-Богдан, секретар селищної Ради Олена Бадюк та інші.
Що до п’ятої книги під заголовком «Будем жити», то вона, передусім, патріотичного спрямування. Правдиво і сильно звучать рядки віршів з вірою у перемогу над російськими окупантами. Прийде той час, запевняє поетеса, що він назавжди покине з ганьбою територію України. Додамо також, що Леонтина Несторівна вельми переконливо звернулась до присутніх своїми віршами зачитаними із презентованої книги «Будем жити».
Отож, сподіваємось, що всі шанувальники поезії придбають і ознайомляться із презентованою книгою.
Василь Гейніш
І БУДЕ ТИХО…
Розвіяв вітер хмари в небесах,
А ми так ревно дощику чекали!
Та замість нього – одинокий птах
Розкроює холодну синь без пари…
І сновигають втомлені жалі
На крилах воронячих – чорні-чорні,
Кидають сум нещадно до землі,
Немов зерно в старі розбиті жорна…
Несамовито смутком огорта
З самого серця зроджену надію…
О земле рідна, зболена, свята,
Розбився ворог об крилату мрію!
Ось – ось останній ворон відлетить,
Щаслива мати скаже: «Здраствуй, сину!»
І буде тихо…Небо задощить,
Поллється злива миру на Вкраїну!
НЕМА ВЕСНИ
ДЛЯ МОСКАЛЯ
Жовтогарячі квіти барбарису,
Ромашки білі серед чистих трав…
Калину, вбрану у розкішну ризу,
Травневий ранок ніжно цілував.
Десь соловей сховався і співає,
Солодить душу цокання бусля…
Уже живе, все дихає, літає,
Та лиш нема весни у москаля.
У нього свій розклад, своя дорога,
Свої завдання знищити всіх нас.
Якщо не вдень, то уночі тривога,
Летять ракети на Херсон, Донбас…
Сирени виють голосно, протяжно,
Їх так бояться діточки малі!
Та росіяни нищать все відважно,
Змітаючи міста з лиця землі.
І байдуже, що тут цвіте калина,
Що скрізь весна і ластівочий спів…
Розтерзана до краю Україна
Не стане перед катом на коліна,
Як би він цього, клятий, не хотів!
ПРОКИНЬСЯ, ЛЮДСТВО!
От думаю: чого іще чекати
Від нелюда – лихого москаля?
Докіль весь світ буде спостерігати,
Як нищиться й горить уся Земля?
Чи, може, хобі збочинське якесь?
І не стосується нікого в світі справа
Підірваної дамби на ГАЕС?
Якого ще злочинства не вчинили,
Чи мають нас розбити всіх ущент?
Прокинься, людство, чи ти геть безсиле,
Що дивишся, як сіє раша смерть?
Екологічна нині катастрофа
Немов дамоклів меч над усіма!
В Україна катом на Голгофі
Розп’ята вкотре,
Втоплена – жива!
О Господи, спини московську кару,
Отям цей знавіснілий тероризм!
І відведи від світу звірства хмару,
Яку розносить нищівний рашизм!