Двоє Вадимів — Русу та Богдан родом із селища Глибока на Буковині. Навчалися в одній школі, однак ближче познайомилися саме на фронті. 24 лютого 2022 року Русу був у Польщі. Коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення, то повернувся в Україну та пішов на війну добровольцем. Богдан 24 лютого перебував на контрактній службі у війську та одразу вирушив на Київщину. Там вони й зустрілись. Під час повномасштабної війни разом звільняли території та утримували позиції на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині та Донеччині.
Познайомилися в шкільні роки
Обоє Вадимів родом із селища Глибока. Хоч і навчалися в одній школі, але до війни майже не спілкувалися. Саме на фронті познайомилися ближче та стали побратимами. Понад півтора року під час повномасштабної війни разом утримували позиції та звільняли українські села. В одному з з боїв на Донеччині підрозділу, в якому служили буковинці, вдалося знищити близько 80 російських військових. Життя в окопах та підвалах, спільний побут та спільні бої поєднали земляків.
Вадим Русу
Командир мінометного відділення Вадим Русу з позивним Ай-не-не розповідає, що з 2014 до 2018 року мав контракт із ЗСУ та воював у Донецькій та Луганській областях. Був під Іловайськом і Дебальцевим, брав участь у боях за Луганський аеропорт. Після закінчення контракту працював у Польщі будівельником. Оскільки давав присягу на вірність українському народу, то з початком повномасштабної війни повернувся в Україну та одразу пішов добровольцем на фронт.
“24 лютого о шостій ранку мені подзвонив товариш з України, з яким я воював ще в антитерористичній операції. Він сказав: “Вадиме, Росія напала з усіх сторін.” Тоді я одразу пішов до свого роботодавця і сказав, що сталась така біда в моїй країні, тому маю їхати додому”, — згадує Русу.
Під час боїв біля села Миколаївка на Донеччині Вадим ледь не загинув. Це було саме в день його народження. Військові зайняли позиції, але їх інтенсивно обстрілювали зі всіх видів зброї. Після ворожих обстрілів з гаубиць, мінометів, ракет та авіації жодного будинку в селі не залишилося.
Після поранення Вадим четвертий місяць служить у Глибоцькому ТЦК. За станом здоров’я поки не може повернутися на фронт. Мріє про перемогу і про подорожі — хоче побачити Америку, Мексику, Таїланд та Японію.
Двоє Вадимів — Русу та Богдан родом із селища Глибока на Буковині. Навчалися в одній школі, однак ближче познайомилися саме на фронті. 24 лютого 2022 року Русу був у Польщі. Коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення, то повернувся в Україну та пішов на війну добровольцем. Богдан 24 лютого перебував на контрактній службі у війську та одразу вирушив на Київщину. Там вони й зустрілись. Під час повномасштабної війни разом звільняли території та утримували позиції на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині та Донеччині. Суспільне Чернівці розповідає історію побратимів.
Познайомилися в шкільні роки
Обоє Вадимів родом із селища Глибока. Хоч і навчалися в одній школі, але до війни майже не спілкувалися. Саме на фронті познайомилися ближче та стали побратимами. Понад півтора року під час повномасштабної війни разом утримували позиції та звільняли українські села. В одному з з боїв на Донеччині підрозділу, в якому служили буковинці, вдалося знищити близько 80 російських військових. Життя в окопах та підвалах, спільний побут та спільні бої поєднали земляків.
Вадим Русу
Командир мінометного відділення Вадим Русу з позивним Ай-не-не розповідає, що з 2014 до 2018 року мав контракт із ЗСУ та воював у Донецькій та Луганській областях. Був під Іловайськом і Дебальцевим, брав участь у боях за Луганський аеропорт. Після закінчення контракту працював у Польщі будівельником. Оскільки давав присягу на вірність українському народу, то з початком повномасштабної війни повернувся в Україну та одразу пішов добровольцем на фронт.
“24 лютого о шостій ранку мені подзвонив товариш з України, з яким я воював ще в антитерористичній операції. Він сказав: “Вадиме, Росія напала з усіх сторін.” Тоді я одразу пішов до свого роботодавця і сказав, що сталась така біда в моїй країні, тому маю їхати додому”, — згадує Русу.
Під час боїв біля села Миколаївка на Донеччині Вадим ледь не загинув. Це було саме в день його народження. Військові зайняли позиції, але їх інтенсивно обстрілювали зі всіх видів зброї. Після ворожих обстрілів з гаубиць, мінометів, ракет та авіації жодного будинку в селі не залишилося.
Після поранення Вадим четвертий місяць служить у Глибоцькому ТЦК. За станом здоров’я поки не може повернутися на фронт. Мріє про перемогу і про подорожі — хоче побачити Америку, Мексику, Таїланд та Японію.
Вадим Богдан
Старший навідник міномета Вадим Богдан з позивним Сем навчався в Чернівецькому економічно-правовому коледжі, пізніше — в Чернівецькому національному університеті імені Федьковича та Міжрегіональній академії управління персоналом. Здобув вищу освіту і в 2017 році підписав контракт зі Збройними Силами. Вирішив піти у військо, бо його батько — військовий, мама теж за життя була військовою.
Два роки Вадим Богдан служив у Нацгвардії, у Першій Президентській бригаді. Згодом перевівся у Чернівці та служив ще рік. Наступний контракт у 2020 році підписав із Восьмим окремим гірсько-штурмовим батальйоном.
“24 лютого нас підняли о пів на п’яту ранку. Ми виїхали зі Львова на Рівне, і далі — на Київ. Тоді вже були перші ракетні удари і наступного дня ми вже пускали снаряди по ворожих колонах. Настрій був бойовий”, — пригадує Богдан.
Вадим каже, що найбільше йому запам’ятались бої на Київському та Харківському напрямах, коли швидко вдавалося просуватися вперед, коли звільняли село за селом. Місцеві жителі зустрічали їх з обіймами. Найважче, за його словами, було в боях під Бахмутом, коли доводилось їхати з однієї позиції на іншу під обстрілами, буквально крізь вогонь.
Побратими показують сліди від обстрілів на своєму авто. Вперше його обстріляли на Харківщині, потім — на Донеччині. Тепер ця автівка нагадує Вадимам про їхній бойовий досвід.
Джерело: https://suspilne.media/685396