Вона була у числі звільнених 108 жінок. Черговий масштабний обмін полоненими вдалося провести 17 жовтня 2022 року.
53-річна Анжела Піцу родом з села Нижні Петрівці (Сторожинеччина). За спеціальністю – оператор протитанкових ракетних комплексів 1 класу «Корсар». Повномасштабне вторгнення військова зустріла у Маріуполі, у місці постійної дислокації військової частини.
«Спершу ми евакуювались у центр міста у школу. Потім на Азовсталь на комбінат Ілліча. Ми чекали у бункера, аби нам прийшла допомога. Та марно. Зброї особливо у нас не було. АК-74, були ПТРК «Метис», але не було ракет. Воювати і захищатись не було чим. Ворог щоранку о 4 годині бомбардував нас. Командири прийняли рішення – виходити окремими підрозділами у різні боки. Але точка збору – Василівка, Запорізької області. Після 5 днів у сховищі, коли закінчились запаси їжі, ми вийшли, і тут же на нас чекав ворог», – розповідає Анжела Піцу. Полонених взяли під варту 22 квітня. Спершу тримали по кілька днів у Мирному, Сартані, Новоазовську, Донецьку, а потім перевели до Оленівки Донецької області. Там полонена просиділа до 1 жовтня. «Їли таке, що навіть собаки б не їли. Але всі завжди були голодні, тому змушені були їсти. Тортур до дівчат не застосовували. Якщо допитати хотіли – то етапували кудись далі. Я сказала, що не артилеристка, а кухар. У мене справді перша військова спеціальність – кухар. Часто ми просинались від криків чоловіків, яких катували, тому звук скотчу я тепер сприймаю боляче», – додає Анжела Піцу. Були проблеми з засобами гігієни, питною водою, прогулянками на вулиці. Найбільший термін, на який полоненим заборонили виходити з камери – три тижні. У кімнаті 3 на 3 метри перебувало 8 осіб. Рухатись неможливо, тільки лежати. Жінка схудла на 20 кілограмів.
«Тепер я проходжу реабілітацію у Чернівцях, маю проблеми з хребтом, грижі у хребцях. Я рада, що я вижила. Дякую Богові. Мої друзі кажуть – мене всевишній тримає на землі, бо має на мене плани, я ще не всю місію виконала, значить», – каже військова.