Олександра мобілізували й розпорядили у сапери, хоча раніше він не служив та не мав бойового досвіду.
Він потрапив на передову на Херсонщину. Служив рівно шість місяців.
Нині військовий на реабілітації після контузії.
Він не хоче, аби на війну йшли його родичі чи взагалі будь-хто.
Військовий хоче якнайшвидше вигнати російських окупантів з української землі.
Коли у Чернівцях бачить мирне життя, на очі навертаються сльози, бо згадує військових, які віддали своє життя за це.
Чернівчанин Олександр Нягу – матрос-сапер інженерно-саперного взводу окремого батальйону 35-ї бригади морської піхоти, позивний «Гравітон». Хлопця мобілізували 11 березня. Він не мав військових навичок, перебував у запасі. Його відправили на військове навчання в Яворів, а вже наступного ранку туди влучили російські ракети. Через це Олександр не пройшов навчання, його відрядили на південь. Так він потрапив до інженерно-саперного взводу та став сапером.
«У мене одразу все пішло шкереберть»
Олександр Нягу до повномасштабного вторгнення працював барменом, влаштовував бармен-шоу. За освітою він програміст, але не працював за цією спеціальністю жодного дня.
Коли почалася війна, хотів мобілізуватися та йти в армію.
«Це обов’язок кожного громадянина України — захищати свою країну. Я не хочу, щоб мої родичі й друзі бачили війну. Прийшов до військкомату на другий день війни, але там була черга. Знайомі радили охолонути й усе обдумати, але я розумів, що це війна, й усвідомлював власну відповідальність. Так почав волонтерити, збирав терможилети для хлопців та інші речі», – розповідає чернівчанин.
Олександр не служив в армії, перебував у запасі. Він обмежено придатний до строкової служби, але придатний у воєнний час.
«8 березня о 20:30 мені зателефонували з військкомату та сказали з’явитися наступного дня з речами. За пів години я перетелефонував та попросив хоча б добу, щоб зібратися. 10-го пройшов медкомісію, а вже 11 березня мене відправили на службу», – розповідає військовий.
Олександра разом з іншими новобранцями відправили на полігон у Яворів. Там він мав пройти скорочений курс підготовки бійця. Але все склалося інакше.
«У мене все пішло одразу шкереберть. Бо у Львові я був записаний у роту забезпечення, мене мали направити, напевно, на кухню. Нас із хлопцями привезли вночі в Яворів, а зранку мало розпочатися навчання. Однак під ранок у Яворові був приліт — 8 ракет. На той момент там було 4-5 тисяч мобілізованих. Почалася екстрена евакуація. Когось відправили в ліс, мене і 20 чоловіків із Чернівців — на потяг до Львова. Півтори доби стояли на вокзалі, мерзли, чекаючи потяга. Це був березень», – пригадує Олександр.
Хлопців привезли в частину, де вони дві доби разом з іншими 500 військовими спали на бетоні в ангарі.
«Коли була тривога, ми вилітали, як кулі. Така реакція була в нас після Яворова. Цим ми спершу дивували інших хлопців», – розповідає Олександр.
Коли військових розподіляли, формували список, хто не проходить до морської піхоти. Олександр теж хотів сказати про свої обмеження за станом здоров’я. Проте таких, як він, вишикувалася величезна черга. Тож хлопець подумав, що чекати доведеться до ранку, тож не поспішав записуватися. А зранку його викликали з речами – вже розподілили до інженерно-саперного взводу, оскільки в нього технічна освіта. Так Олександр став сапером.
«Нас укомплектували, забезпечили всім необхідним. Проте практики було дуже мало. Бойової практики фактично не було — всього два виїзди на полігон», – каже хлопець.
Про перший наступ
Чернівчанин зі своїм взводом, коли була загроза висадки десанту та ще плавала «Москва», два місяці тримали оборону берега на півдні України.
У свій перший наступ Олександр пішов 27 травня, коли переправлялися через річку Інгулець. Каже, що це був найдовший день його життя.
Зі своїм взводом Олександр приєднався до колони, яка йшла в наступ. Їх почали обстрілювати — в них були «трьохсоті».
«Ми відступили, аби укріпитися на позиціях. Нас обстрілювали з трьох напрямків: Білогірки, Андріївки та Білої Криниці. За добу, за статистикою, було 2 600 прильотів з того боку, а з нашого — 130», – пригадує військовий.
Він каже, коли вийшли на своїх командирів, з’ясувалося, що військові потрапили у місця, де вони взагалі не мали бути. Адже вони інженери, а не штурмова бригада.
Олександр пригадує, як у Білій Криниці 13 днів копали позиції вручну, до мозолів, а відтак довелося відступати. Техніку на позиції не завозили, аби не провокувати ворога.
«Завжди було важко, але я розумів, що треба робити свою справу. Просив у Бога сили виконати якомога більше завдань, які на мене поклали. Бо розумів, що хтось їх мусить виконати», — каже Олександр.
Контузія
Олександр отримав контузію, коли готувалися до штурму Білогірки.
«Сидів в окопі, поруч із другом, перекидали патрони. Був приліт об дерево, снаряда чути не було — лише розрив. Як наслідок — 25 поранених. Друга поранило в ногу. Були й “важкі” серед нас. Але добре, що поруч стояли “бехи” (БМП — бойова машина піхоти — ред.), і хлопців швидко евакуювали», – розповідає військовий.
Чернівчанин отримав легку контузію, але на цьому все не завершилося.
«У мене дзвеніло у вухах, боліла голова, але терпимо. Я залишався з командиром. Ми спали в окопі. І коли наступного дня був плановий обстріл по наших позиціях, прилетіло в сусідній окоп, мужика там розірвало… Мене це морально добило. Наш окоп накрило землею, далі шум, головні болі, страшенно нудило», – пригадує Олександр Нягу.
Командир відправив хлопця на евакуацію.
Олександр пригадує, що позаду їхнього окопу орієнтовно на відстані 20 метрів стояв боєкомплект танка. Позицію обстрілювали «запальничками» – це мідні шестерні, які спалюють усе навколо. Та на диво, їхній окоп не зачепило.
«Довкола все спалило, а нам пощастило, що жодна шестерня не потрапила до нас в окоп, і особливо на БК (боєкомплект — ред.) танка», – каже військовий.
Чернівчанина відправили на лікування та реабілітацію до Кропивницького. Перевестися у шпиталь у Чернівцях допомогли друзі та щасливий випадок.
«Моя подруга з Чернівців та моя лікарка допомогли організувати, аби чернівецький шпиталь прийняв мене на лікування та реабілітацію. Крім того, так склалося, що друзі, які передавали волонтерку на Схід, забрали мене і довезли сюди», – розповідає Олександр.
Перші дві ночі після контузії військовий не міг заснути. Зараз йому виписують по дві таблетки снодійного.
«Після двох таблеток у мене з’явився сон. Але перші ночі снилося, ніби я в палаті без стелі, бачив приліт, я зривався уві сні», – ділиться хлопець.
Олександр пригадує, що перед останнім прильотом найбільше хотілося ще раз побачити маму. А коли отримав контузію, просив Бога залишитися живим.
«У такі моменти бажання швидко здійснюються. Моя мама, яка працювала в Греції (я не бачив її чотири роки до війни), приїхала додому. 29 серпня я пішов у наступ, а вона повернулася з Греції, де жила останнім часом», – ділиться хлопець.
Того дня осколкове поранення в живіт отримав побратим Олександра Андрій.
«Андрюха вийшов на зв’язок через тиждень. Слава Богу, він живий. Але пише, що не хоче жити, бо дуже боляче. Від почутого на очі навертаються сльози, нестерпно боляче за нього. Адже хлопцю всього 20 років, у березні в нього народилася дитина. Кажу йому: “Мусиш жити, у тебе є заради кого”», – ділиться Олександр.
«Мотивувала підтримка друзів та знайомих»
Військовий каже, що у важкі моменти допомагала віра в те, що все буде добре.
«У військкоматі був священник, який говорив такі слова: “Хлопці, завжди згадуйте слово Боже і моліться. Якщо не знаєте молитву, найкоротша — “Господи помилуй”. І цю молитву я часто повторював як мантру 108 разів. Адже раніше цікавився медитацією», – пригадує чернівчанин.
Також мотивувало не здаватися те, що йому допомагали дуже багато людей.
«Мій друг Женя закинув нам 100 кілограмів консерв із Бельгії. Приємно, що люди телефонують і запитують, чим допомогти. Допомоги було дуже багато, важко всіх перелічити, і це мотивувало — що ти не один, що є підтримка», – каже військовий.
«Військовий повинен бути фартовим»
На запитання, чи має бути у військового страх, Олександр каже:
«Якщо ти безстрашний, чи добре це? Військовий повинен бути фартовим. Це перше. Згарячу багатьох людей понабирали у військкомат, але не всі вони готові воювати. На війні головне — мати ясний розум, старатися виконувати завдання, яке дають, бути тут і зараз, бути максимально сконцентрованим, мобільним. А ще військовий повинен розуміти — якщо там не відбити наступ, вони (окупанти — ред.) прийдуть сюди».
Олександр бачив «двохсотими» своїх побратимів. Каже, що три тижні не могли забрати наших із передової.
«Я дружив з Іллею, поділився з ним демісезонними берцями, ми “підганяли” один одному якісь речі. А потім його привезли в пакеті…» – розповідає військовий.
Олександр каже, що завжди намагався бути корисним для побратимів.
«Якщо я можу допомогти — будь ласка, адже ми виконуємо одне завдання. Хоча деякі там не розуміють, що нас зібрала війна, не за своїм бажанням приїхали. Старався бути корисним. Мені приносить задоволення те, що допомагаю людям», — зазначає чернівчанин.
Під час служби Олександр вів сторінку в інстаграмі. Там він показував своє життя на війні, а ще це була можливість розповісти про себе, коли не було можливости зателефонувати рідним.
Хлопець каже, що нікому не бажає опинитися на війні.
«Я не хочу, щоб моїх родичів мобілізували. Не бажаю опинитися на війні нікому: чи то “мажор”, чи хтось інший. Хоча я не відчув ще всіх жахів війни, про які розповідають хлопці, але побачив багато. Хочу якнайшвидше вигнати ворога з нашої країни та жити мирним життям», – запевняє Олександр.
На запитання, що хоче зробити найперше після нашої перемоги, він відповідає, що зібрати свою велику родину за одним столом. А ще забезпечити мамі гідне життя на пенсії, щоб вона відпочивала і тішилася в колі сім’ї.
У понеділок, 19 вересня, Олександр вперше після повернення додому проїхався у маршрутці в Чернівцях.
«Сльози самі потекли. Просто дивився на людей і згадував хлопців, які віддали життя за те, аби тут усі могли вільно ходити, кататися на самокаті, жити під мирним небом», – каже військовий.
Після реабілітації Олександр Нягу має повернутися на позицію до свого батальйону.
Фото надані Олександром Нягу та Ігоря Константинюка