Вже стало традицією кожного літа разом зі своїми друзями мандрувати Європою, відкриваючи для себе нові країни, нові гори та різні цікаві локації. Цей рік не став виключенням. Мандруючи просторами Інтернету, я наткнувся на розповіді про Доломітові Альпи. Про цей регіон Альп я давно знав і чув, що це одні з найкрасивіших гір світу. Отож, перечитавши цілу гору матеріалів, було вирішено, що цей рік ми їдемо туди. Якщо з гірською частиною нашої мандрівки все було вирішено, то про морську треба було ще подумати. Варіантів було декілька, проте ми знов обрали Хорватію з її надзвичайно чистим Адріатичним море. Минулого року ми відпочивали там на острові Крк, тому цього року вирішили освоїти материкову її частину. І ще одна надзвичайно красива локація, яку ми зобов’язані були відвідати, будучи в Хорватії – Плітвіцькі озера. Маршрут складений рушаємо.
До Італії ми добрались трохи більше як за добу (вирішили трохи поспати в Австрії). Приїхавши вранці, поселились в одному з найкрасивіших і зручніших кемпінгів Olympia, що поблизу містечка Cortina d’Ampezzo. Оскільки поселення зайняло деякий час, то вирішили сходити на найближчі вершини. На карті знайшли дві віа феррати (прокладені по скелях сталеві троси, драбинки та т.п.). Вибрали з них віа феррату Strobel. Про її складність ми взнали тільки піднявшись до її початку. Якийсь відпочиваючий турист сказав, що вона середньої складності, що нам підходило. Одягнули страхувальні системи та каски і рушили до першого тросу. Не всі учасники нашої подорожі працювали з альпіністським спорядженням, тому цей маршрут розглядався як навчально-тренувальний. Для цієї мети даний маршрут підходив як найкраще. Ділянки сталевих тросів, а подекуди драбинок, чергувались з кам’яними стежками, що давало змогу перепочити. Хоча як на мене найскладнішим на цьому підйомі була неймовірна спека. Ось так ми піднялись на Punta Fiames, на вершинку (2300м) з невеличким металевим хрестом. Спуск вниз проходив через перевал Pomagagnon (2178м), з якого стежка виходила на осипи дрібного каміння.
Наступного дня вже за планом ми вирішили поїхати до візитної картки Доломітів – Tre Cime di Lavaredo. Під’їхали нашим бусом до рефуджії Auronzo на висоту 2300 м (це висотний рекорд для нашого бусика, який вже не перший раз з нами в Альпах). Тут звісно народу набагато більше, ніж на вчорашній ферраті було. Отож, продираючись крізь хвилі туристів ми вирушили в напрямку рефуджії Locatelli. До неї ведуть стежки різної складності, ми ж обрали найскладнішу. Початок нашого маршруту був досить цікавий. Одягнувшись в альпіністське спорядження ми рушили в тунель. 30-метрова дірка в горі нас вивела на обривистий схил гори, де на нас вже чекали троси. Рухаючись віа ферратою та вузькими обривистими стежками, нам часто доводилось розходитись з величезними групами туристів. Тут мандрують всі від малого до великого.
Дійшовши до перевалу Forcella del Camoscio (2680м), ми вирішили зробити радіальний вихід на гору Monte Paterno (2744м). Проте найцікавіше було не на горі, а по дорозі на низ. Наша стежка зайшла знову в скелю. Черговий невеличкий тунель, подумали ми. Проте це була мережа лабіринтів, довжиною близько кілометра. Доки ми були під землею, погода різко зіпсувалась. Пройшла гроза з градом. Всі люди, які відпочивали в рефуджії забились в неї, ховаючись від негоди. Коли ми підійшли до неї, то цей мурашник почав розбігатись. В планах в нас було сходити ще на одну вершину. Та на мокрі скелі вирішили не пхатись, тому повернулись назад до нашого бусика.
На третій день в нас був запланований найскладніший маршрут, тому на нього вирушила тільки частина групи. В планах в нас була одна з найскладніших віа феррат цього району Punta Anna і при хороших розкладах ми планували дійти до гори Tofana di Mezzo. Під’їхали бусиком до рефуджії A.Dibona (2037м). Далі розпочалась скельно-пішохідна частина маршруту. Стежка вивела нас до наступної рефуджиї Pomedes (2303м), в якій була надзвичайно симпатична тераса з видом на найвищу точку Доломітових Альп – гору Marmolada (3343м). А далі почалось: каска, троси, карабіни… І таки да. Ця феррата була дійсно складною. Місцями долали вертикальні стіни, місцями просто на руках висіли на тросі. Проте для нас «тертих» туристів це не склало труднощів. Піднявшись на вершину гори Punta Anna (2731м), ми рушили гребенем далі. Тут вже довелося постояти трохи в пробках на тросах. Вийшовши на роздоріжжя, ми почали думати: йти далі хребтом чи спускатись вниз. Дві грозові хмари, які рухались в нашу сторону, нам помогли обрати другий варіант. До рефуджії Ra Vales (2470м) ми вже підбігали, бо гриміло і блискало дуже ефектно. Перечекати грозу вирішили в середині, смакуючи піцу. Та гроза так до нас і не дійшла. На цій рефуджії знаходиться друга станція підйомника, який підіймає з Cortina d’Ampezzo до Tofana di Mezzo. Жіноча половина групи вирішила скористатись підйомником, щоб спуститись до станції Col Drusie (1779м). Ну, а ми вирішили далі топтати альпійські стежки. Спуск був цікавим вздовж лижних трас. Зайшли ми ще у невеличку печеру та спустились повз скельні стовпці до штучного озера із сліпучо бірюзовою водою. По дорозі до кемпінгу зайшли ще на одне озеро Ghedina, в якому водиться величезна кількість здоровезної форелі.
Наступного дня нас чекав переїзд до Хорватії. Дорога видалась також цікавою. Ми змогли насолодитись красою маленьких австрійських альпійських сіл та вже знайомої нам з минулого року Словенії. Прибули ми в містечко Starigrad, поблизу національного парку Пакленіца. Море цього року було теплішим, ніж на острові Крк і як завжди дуже чистим. Відпочивши один день суто на морі, наступного ми вирушили до нацпарку Пакленіца. Вхід виявися платним (50 кун), тому ми вирішили піти іншим (безкоштовним) шляхом. Спочатку ми відвідали стародавнє кладовище Mirila. Звідки зробили радіальне сходження на гору Veliki Vitrenik (433м). Хай висота гори не вводить вас в оману.
Підйом на неї розпочинається майже з 0 м н.р.м. і проходить дуже гострими скельними утвореннями через різні види колючих чагарників. А основною перешкодою все ж таки була спека. Спустившись з вершини частина групи повернулась на море, а частина все таки вирішила спуститись в каньйон річки Велика Пакленіца. Спуск був не із легких. Внизу ми вийшли на основну туристичну дорогу, яка згодом перейшла в стежку. Тут справжній рай для скелелазів. Пробитих маршрутів тут безліч. На любий смак, любої складності. Скелелазінням тут займаються тут цілими сім’ями. В каньйоні також багато печер, деякі з них були перероблені в бомбосховища. Одна з таких зараз переобладнана під кафе і навчально-просвітницький центр. Ввечері цього дня ми традиційно відвідали місцевий ресторанчик, щоб посмакувати свіжими морепродуктами.
Наступного ранок ми також вирішили провести активно і влаштували собі морську прогулянку на каяках. Прощальну морську вечерю ми організували на пірсі. Під гітару і легенький шум хвиль ми насолоджувались рибними делікатесами.
Наступного дня ми переїхали до другого по нашому маршруту нацпарку. Плітвіцькі озера – це одне з найкрасивіших місць Хорватія. Навіть величезні натовпи туристів не завадили насолодитись красою цього місця. До речі, тут ми також вирішили не стояти в стометровій черзі за квитками. Знаючи, що їх ніхто не перевіряє, ми просто вирушили прогулятись по парку. Це не завадило нам скористатись паромом і автопоїздом. Про красу цього місця марно писати, її треба бачити. Це була остання локація, яку ми відвідали в даній подорожі.
Що хочеться ще сказати. Доломітові Альпи тепер займають перше місце в рейтингу найкрасивіших гір, де я побував. І я все таки планую туди повернутись і мабуть вже не на три дні. Адріатичне море як завжди надзвичайно чисте і прозоре. А якщо ви будете в Хорватії, то обов’язково відвідайте Плітвіцькі озера.
Дмитро Сандул