У п’ять років Віоріка з Приворок залишившись круглою сиротою. Дитиною змушена була наймитувати в одній із заможних єврейських сімей у Чернівцях.
– Що могла вдіяти? – розповідає Віоріка Степанівна, – та, знаєте, вижила, не опустила руки згодом, коли мала 46 років і помер чоловік. Ото б, власне, хто захотів мене знову взяти з шістьма дітьми за дружину. Втім, і сама не дозволила, аби хтось з чужих чоловіків підняв руку на моїх синів чи дочок. Не допустила б цього у жодному разі: як могла годувала, одягала, у школу найменших зранку відпроваджувала.
Наше спілкування із цією не за роками жвавою, оптимістично налаштованою жінкою, проходила за присутності доброзичливої активістки Стефанії Іванівни Никуляк. А та звертала увагу, що Віоріка Степанівна свого часу була однією з кращих доярок не лише у місцевому колгоспі, а й на всій Глибоччині. Від кожної із корів своєї групи надоювала понад 5 тисяч літрів молока. Стрічала ранкову зорю на фермі, а потім швиденько бігла знову додому, щоб дітей доглянути та по господарству впоратись.
Сьогоднішні жінки, особливо на селі, теж не білими ручками хизуються. І на їх долю випадає немало. Але перед Віорікою Радукан, матір’ю-героїною, котра має ще й 19 онуків та 9 правнуків, і якій 6-го червня випонюється 85 років, безперечно, хочеться шанобливо схилити голову. І, дай Боже, аби ще довго діти, онуки і правнуки, зяті й невістки, приходили до Віоріки Степанівни так само, поважно схиляючи голови, дарували квіти і цілували її натруджені руки.