Буковина і вся Україна має знати своїх Героїв. «Чернівці. Онлайн» запустив проект – 10 Героїв та Героїнь Буковини. Це серія інтерв’ю про чоловіків та жінок, які захищали/захищають територіальну цілісність та суверенітет України на Донбасі в час російсько-української війни. Саме ці люди писали і продовжують писати історію нашої неньки-України.
Третя наша Героїня – молодша лейтенантка, офiцерка управлiння вiддiлу морально-психологiчного забезпечення 8-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Затурська Олена Володимирiвна.
Коротка біографія: де народилися, навчалися, ким мріяли стати?
Народилася 29 травня 1983року в місті Улан-Уде, республiка Бурятiя СРСР. Тато– вiйськовослужбовець, мати– операцiйна медсестра. До школи пiшла в 1989pоці в м. Тiхiнтин (Нiмеччина). У 1991 роцi повернулися в Україну(батьки дуже хотiли, тато– з Житомирської області, a мама–із Закарпаття). Але за розподiлом потрапили в м.Сторожинець Чернiвецької області. Там в школi №2 вчилася з 2-го по 5-й класи. У 1994 роцi переїхали до м.Чернiвцi, де навчалась у школi №22, яку закiнчила у 2000році. Одразу ж вступила в ЧНУ ім. Ю. Федьковича на педагогічний факультет, спецiальнiсть психологiя.У 2005 роцi успiшно захистила дипломну роботу на тему «Нервово-психiчна нестiйкiсть у вiйськовослужбовцiв», яку було рекомендовано до друку, але з фiнансових причин її не було опубліковано. На той час армiя вже розвалювалась i це не було цiкаво й актуально. Тому довелось закинути працю 5-ти рокiв з реальними дослiдженнями на вiйськових на полицю, а з нею – i мрiї працювати вiйськовим психологом. Цiкавiсть до психологiї виникла ще в 6-му класi, коли тато навчався в Києвi у вiйськовiй академiї, багато розказував цiкавого, дававчитати цiкавi книги з психологiї. Я на той момент твердо вирiшила стати вiйськовим психологом. Коли виповнилось 17 рокiв, хотiла вступати у вiйськове училище, але батьки вiдмовили, переконали мене, що освiту психолога можна отримати у цивiльному вишi, a потiм, як ще буде бажання– пiти служити. Бажання залишилось, а от армiї не стало.
Чому і як стали військовою?
Довелося пiти працювати у 8-ме училище в м.Чернiвцi. Дуже швидко зрозумiла, що робота з дітьми–«не моє», а ще й контингент, який там навчався, був досить специфiчний. Дiти восновному з неблагополучних сiмей, менi було з ними досить важко, я не розумiла їхнього способу життя (наркотики, проституцiя, небажання вчитись). Вистачило мене на 8мicяцiв. Длясебе вирiшила, що поки мрiю неможливо здiйснити, то треба працювати заради грошей. Працювала офiс-менеджером, але недовго. Запропонували пiти на приватну виробничу фiрму бухгалтером. Освiти бухгалтерської у мене немає, але швидко втягнулась. Ось так i пропрацювала з 2006 по 2016 рiк. Потiм почався Майдан, вiйна… Люди навколо роздiлились на два табори, однi– всiляко тiкали вiд армiї, закривались у своїх мушлях i робили вигляд, що їх це не стосується, iншi– навпаки– йшли воювати, займалися волонтерством, допомагали армiї (голiй, босiй та неозброєнiй). В той час мiй тато,будучи вже на вiйськовiй пенсiї у званнi полковника, повертається на службу й iде на вiйну. Постiйно з ним спiлкувались телефоном, чула обстрiли. А всерединi поступово наростала незрозумiла хвиля. А в один «прекрасний» день я зрозумiла, що на вiйнi я потрiбнiша. I з того моменту вже не вагалась– чiтко зрозумiла, що робити. Тим бiльше, що страшно не було –я все життя провелав схожих умовах. Постiйнi переїзди вiйськовими мiстечками загартували. Любила проводити час з татом на службi, їздити на полiгони, зброя, технiка –це все було «своє», зрозумiле. Постiйне спiлкування з вiйськовими та їхніми дiтьми, я так провела своє дитинство. Тому не було страшно. Про своє рiшення я одразу повiдомила тата, особливо нiхто не вiдмовляв, бо знали, що це марно. Мама переживала за те, в яких умовах менi доведеться служити. Єдине, чого я боялась, що мене не вiзьмуть. Далi був вiйськкомат, безкiнечна якась медкомiсiя (жiнки медкомiсiю проходили в мiських лiкарнях i рiзноманiтних медичних центрах по всьому мiсту). Потiм почались «качелi» – куди йти служити, на яку посаду. Освiта дозволяла йти одразу на посаду офіцера-психолога, але потрiбно було чекати пiвроку– поки документи пройдуть через Мiнiстерство Оборони. Зрозумiло, що чекати я не хотiла–«психанула» i пiшла служити простим солдатом.
Службу розпочала 21.12.2016 в 44-й артилерiйськiй бригадi, що у м. Тернопiль. Офiцiйно рахувалась на посадi оператора стройової частини, але виконувала обов’язки офiцера-психолога в управлiннi МПЗ бригади (морально-психологiчне забезпечення), була прикомандирована (на вiйськовiй мовi) до цього вiддiлу. Через два тижнi мене вiдправили на Схiд. Так як бригада вже була там, то довелось добиратись звичайним поїздом. На Сходi їздила по дивiзiонам бригади– проводила психологiчнi дослiдження на предмет нервово-психiчноi cтiйкостi вiйськовослужбовцiв в умовах вiйни. Дуже багато спiлкувалася з хлопцями та дiвчатами, особливо цiкаво було з медиками. Але слiд зазначити, що бригада стояла на другiй лiнiї i вiйни як такої не було видно, лише далекi пострiли, зруйнованi будинки i ворожi обличчя мiсцевого населення.
Зi Сходу довелосяповернутися у квiтнi 2017 року, так як мала їхати на сержантськi курси–таким чином перший заїзд в АТО складав лише 3 мiсяцi). Дуже мрiяла стати офiцером, мати свiй особовий склад. Тому упродовж квiтня-червня 2017року навчалась в с.Старичі Львiвської області на мiжнародному полiгонi. Ось там i довелось вiдчути на смак весь армiйський вишкiл. Довелось i стрiляти з усiх видiв зброї, кидати гранати, повзати. В полях проводили бiльшiсть часу. Але ми це пережили!!! Потiм було повернення в бригаду, отрималасержантське звання. Але попереду мене чекали офiцерськi курси(вiк пiджимав, брали жiнок до 35 i був нереальний конкурс на мiсце). У жовтнi 2017 року я все ж таки вступаю на курси офiцерiв до Академiї Сухопутних Вiйськ iм. П. Сагайдачного. До речi, набiр жiнок-вiйськовослужбовиць складав лише 12 осіб, при тому що хлопцiв набирали в рази бiльше (близько 300), тому в цьому питаннi жодної гендерної рiвностi не спостерiгалось. А вимоги до нас були на рiвнi з чоловiками. Доводилось навiть танком керувати, але було дуже цiкаво. Нiчнi i деннi стрiльби, розвiдка, керування технiкою та дисциплiни, якi стосувалися професiйної подготовки офiцерiв з морально-психологiчного забезпечення – це найцiкавiше. Складно давались польовi виходи в снiг та мороз. Але з одногрупниками спiлкуємось i по даний час. Труднощi навчання i пiдготовки нас дуже згуртували. Перед Новим 2018 роком здала 11 екзаменiв та залiкiв й отримала довгоочiкуване звання –молодша лейтенантка та посаду заступника командира артилерiйської батареї з морально-психологiчного забезпечення, а разом з тим –особовий склад i бiльшу вiдповiдальнiсть.
Вкiнцi травня 2018року перевелась у м.Чернiвцiна посаду офiцера управлiння вiддiлення морально-психологiчного забезпечення. Тут з першого дня я себе вiдчула членом однiєї великоi родини. На займанiй посадi займаюсь дисциплiнарним напрямком. Восени 2018 виїхали на полiгон в м.Рiвне, а в жовтнi вирушили в зону проведення ООС на Луганський напрямок. На цей раз вiдрядження тривало 8мiсяцiв. Тут то я зрозумiла, що таке вiйна. Перша лiнiя, велика кiлькiсть загиблих, постiйнi обстрiли. Ми навчились засинати i просинатися пiд звуки обстрiлiв, цiнувати кожен день. За своїми обов’язками доводилось спiлкуватися з мiсцевою вiйськово-цивiльною адмiнiстрацiєю, школою та мiсцевим населенням. Довелось жити далеко вiд цивiлiзацiї. Вiдвiдували всi шкiльнi свята, разом з вiйськовими капеланами намагались дiтям пояснити i показати наглядно наш «захiдноукраїнський» стиль життя. На Рiздвянi свята завдяки капеланам, волонтерам та просто небайдужим людям було органiзовано виїзд дiтей на Захiдну Украiну. Дiти жили в звичайних сiм’ях, бачили нашi традицii (у них вони практично вiдсутнi) –були в захватi. Вони розумiють, що вiйна принесла бiду в їхні оселi, надiються на мир i радiють, що саме українськi вiйськовi в їхньому селi, вони до нас звикли, що тiльки завдячуючи вiйськовим вони можуть вiдносно спокiйно навчатись i жити. Хочу додати, до деякi мiсцевi жителi назавжди залишаться в моєму серцi (з деякими з них доводилось тiсно спiлкуватись, там ще є дiйсно щирi та добрi люди). Вони не покинули своїх домiвок в найжахливiшi часи, люди виживали просто, але вони не хочуть iншої країни, не хочуть вiйни… Хочуть, щоби їхнє село, як i ранiше, процвiтало, хочуть працювати на своiй землi. Так як в селi була вiдсутня лiкарня, то наша медична служба допомагала мiсцевому населенню. Волонтери везли допомогу не лише вiйськовим, але й дiтям в школу! Хочу додати, що той заїзд в сектор змiнив мене, моєвiдношення до життя, я навчилася цiнувати простi речi. Навiть на вiйнi життя триває,є мiсце радостi i горю, любовi i ненавистi. Руйнуеться щось старе, а на його мiсцi з’являеться щось нове, прекрасне i чисте. З червня мiсяця i по даний час частина колесить полiгонами(то навчання в м.Рiвне, то у м.Львiв). Хлопцiмiсяцями не бачать родини. Чекаємо в найближчий час наступної ротацiї на Схiд.
Як це сприйняли рідні, друзі, особливо чоловіки?
Про своє рiшення стати військовою я одразу повiдомила тата, особливо нiхто не вiдмовляв, бо знали, що це марно. Мама переживала за те, в яких умовах менi доведеться служити.
Що для Вас війна?
На даний час вiйна –це мое життя. Це бiльше, нiж служба, це болить…
Як Вас сприйняли на службі/війні, чи відчуваєте Ви гендерну дискримінацію?
Гендерної дискримiнацiї не вiдчуваю, просто кожен робить свою роботу. Деякi речi у жiнок в армiї виходять краще, нiж у чоловiкiв. До керiвних посад на даний момент доступ рiвний. Все залежить вiд наполегливостi, працездатностi i навiть самопожертви. Не всi жiнки, та і чоловiки на це здатнi.
Що найважче для Вас у Вашій службі? Що найважче на фронті?
Найважче бачити очi хлопцiв, якi втратили побратима, найважче те, що жодними словами чи дiями ти не можеш допомогти, цей бiль– на все життя. Найважче – коли втрачають сiм’i через непорозумiння або довготривалу вiдсутнiсть вдома. Коли у них хворiють дiти, батьки, а вони вимушенi стояти на позицiях. Важко, коли ти сьогоднi спiлкуєшся з людиною, а завтра її вже немає…А це чийсь тато, чоловiк, син…
Чи були поранення, травми, контузії?
Контузiй, травм не було.
Чи доводилося бачити поранення/смерть побратимів/посестр?
Бачити на власнi очi поранених та загиблих не доводилось.
Чи може наразі Україна військовим шляхом перемогти у цій війні з Росією? Як?
Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з даних питань.
Хто з боку РФ воює проти України (найманці, кадрові військові, в’язні?). Чи мали з ними прямий контакт? Що про війну кажуть наші вороги?
Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з даних питань.
Що нас чекає у найближчій перспективі? (Ваше бачення )?
Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з даних питань.
Матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення військових на даний час? Як змінилося у порівнянні з тим, як було на початку війни? Чого нині бракує війську?
Формою, харчуванням ми забезпеченi краще, чим на початку вiйни. Житло взагалi нереально отримати. У нас навiть вiдновлення постiйного пункту дислокацii у м.Чернiвцi йде дуже повiльно. Технiка вся стара, ремонтується з останнiх сил.
Розведення військ згідно Мінського протоколу – наближення до миру чи капітуляція України ? Ваше бачення?
Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з даних питань.
Війна колись закінчиться… Що робити з територіями, які наразі окуповані, з людьми? Які Ви бачите вирішення цих питань?
Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з даних питань.
Ваші висновки після перебування на війні?
Вiйна– це людський бiль, втрата близьких i рiдних, жах. Це зовсiм не романтично, як деякi вважають. Це недоспанi ночi вiйськових та їхніх сiмей. Травми не лише фiзичнi, а й психологiчн, якi залишають вiдбиток на все життя, особливо в очах.Цi очi не забудеш нiколи. Це боротьба за нацiональну гiднiсть, за цiнностi, за людей.
Про що мрієте, захиснице?
Мрiю прокинутись зранку i знати, що це все закiнчилось. Що все в минулому i ми живемо в мирнiй країнi. Мрiю про спокiйне життя, про просте людське щастя.
Ваш меседж буковинцям?
Хочу, щоби буковинцi усвiдомили те, що вiйна стосується кожного. Що ми живемо спокiйно лише завдяки хлопцям, якi на передку зупиняють цю вiйськову агресiю цiною власного життя, здоров’я та щастя. Це не романтично, це не заробiтки. Це кров, бруд i смерть… Образливо, що молодi хлопцi безтурботно гуляють «прожигають» життя, а iншi– гинуть, захищаючи рiдну землю i вже нiколи не прогуляються мирним мiстом, не пiдуть в кiно чи нiчний клуб, не закохаються не одружаться i не народять дiтей. Мають бути рiвнi правай обов’язки в тому, що стосується захисту Батькiвщини. Огидно чути, коли дорослi чоловiки виправдовують себе тим, що їм вiра не дозволяє тримати зброю в руках, а на запитання, що вiн буде робити коли небезпека буде загрожувати безпосередньо його сiм’i – вони замовкають i вiдводять очi. Або коли кажуть, що поки ворiг не прийде до нього додому– до тих пiр це буде не його вiйна. Хочеться також бачити повагу до людей у вiйськовiй формi, а не подив i вiдразу. Цю агресiю можливо припинити тiльки спiльними зусиллями!!!
Галина Єреміца