Буковина і вся Україна має знати своїх Героїв. «Чернівці. Онлайн» запустив проект – 10 Героїв та Героїнь Буковини. Це серія інтерв’ю про чоловіків та жінок, які захищали/захищають територіальну цілісність та суверенітет України на Донбасі в час російсько-української війни. Саме ці люди писали і продовжують писати історію нашої неньки-України.
Наш другий Герой – офіцер відділення морально-психологічного забезпечення військової частин А2582, старший лейтенант Молокопій Олександр Леонідович.
– Коротка біографія – коли, де народився, навчався, ким мріяв стати?
– Народився на Хмельниччині – у невеликому місті Волочиськ. 27 років. Закінчив Волочиську ЗОШ I-III ступенів, після чого вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. По закінченні 5 років навчання здобув спеціальність спеціаліста інформаційно-пропагандистського забезпечення, військове звання лейтенанта та розподілення на посаду заступника командира аеромобільно-десантної роти по роботі з особовим складом тут у Чернівцях.
Космонавтом, як більшість радянських дітей, ніколи стати не мріяв. А ось вперше задумався про кар’єру військового десь у 8-му класі школи, хоча тоді планував потрапити на флот.
– Як стали військовим? Як це сприйняла родина, друзі?
– Так склалися обставини, що на флот я не потрапив. Чесно кажучи – і в армію потрапив випадково. Майже випадково. В останній момент передумав, уже вступивши до ВНЗ органів внутрішніх справ. Родина та близькі цілком підтримали мій вибір і допомагали, хто як міг. До тепер не шкодую, що тоді передумав.
– Служба в зоні АТО (ООС) – коли, де, що вразило найбільше? Можливо, були якісь курйозні випадки?
– АТО розпочалося десь за 3 місяці до мого випуску з інституту. Після польових зборів та додаткової підготовки вперше потрапив в зону АТО на початку осені 2014 року. Тоді частина виконувала завдання в Луганській області поблизу Станиці Луганської, Щастя, Кримського. Важко описати враження від війни і поділитися ними. Небезпека, страх та повна невідомість, мабуть, найкраще б описали все, що тоді відбувалося. Зараз ситуація в зоні ООС набагато стабільніша, ніж тоді, але кожен виїзд в зону виконання завдання й досі сприймається з великою напругою.
– Чи були поранення, травми, контузії?
– Поранень не було.
– Чи доводилося бачити поранення/смерть побратимів?
– Більшість загиблих військовослужбовців нашої частини загинули в перші місяці ведення бойових дій. Тому особисто мені не доводилося бачити такі випадки.
– Що для Вас війна?
– Будь-яка війна – це, перш за все, велике горе, сльози, смерть та руйнування. Тут важко вигадати щось нове або оригінальне.
– Чи може наразі Україна військовим шляхом перемогти у цій війні з Росією? Як?
– Сумніваюся, що існує хоч хтось, хто зміг би дати точну відповідь на це запитання. Гадаю, що військовим шляхом цю війну, на жаль, не виграти. Росія – безчесний противник, який буде використовувати всі доступні методи для захисту своїх геополітичних інтересів. Без підтримки світової спільноти ,тільки силами України, в тому числі і збройними, проблему не вирішити. А навіть якби і можна було, то ціна була би занадто великою.
– Що нас чекає у найближчій перспективі? Ваше бачення ?
– Тут важко загадувати. Майбутнього ніхто не знає. Але якщо поглянути в минуле, то зможемо побачити, що наш північний сусід завжди намагався тримати Україну під контролем, обмежував та знищував саму суть українства. Тому точно можу сказати, що легко не буде. Україна завжди буде як кістка в горлі для Росії.
– Хто там з боку РФ воює проти України (найманці, кадрові військові, в’язні?). Чи мали з ними прямий контакт? Що про війну кажуть наші вороги?
– Насправді, усі вище перелічені. Найманці з території Росії та місцевих під контролем кадрових військовослужбовців РФ. Перші виступають в ролі гарматного м’яса та розхідного матеріалу, а другі – в ролі загороджувальних загонів. Все як за радянських часів.
Найближчий контакт з ворогом був близько сотні метрів через зруйнований міст. Правда ніякого спілкування не було, як і стрілянини в той момент (Мінські угоди). А так у них у всіх одна риторика шовіністичного спрямування.
– Основні проблеми, з якими Ви зіштовхуєтеся як військовий?
– Основною проблемою я би назвав те, що доводилося швидко опановувати знання та вміння, яким раніше ніхто не вчив. До подій 2014 року навряд хто міг подумати, що розпочнеться війна. Підготовка також була відповідною. Все інше було не таким страшним. Зараз таких проблем уже немає.
– Матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення військових на даний час? Як змінилося у порівнянні з тим, як було на початку війни? Чого нині бракує війську?
– У порівнянні з початком війни – це небо і земля. Якщо на початку війни підрозділи виживали в основному за рахунок волонтерської допомоги, то тепер усім забезпечує держава. У соціальному плані теж стало набагато краще. Військові сьогодні отримують грошове забезпечення, яке є вищим, ніж середня заробітна плата по країні. Медичне та речове забезпечення також добре налагоджено.
Армія є одним з інститутів держави. Тому їй характерні всі ті ж проблеми, що й українському суспільству.
– Розведення військ згідно Мінського протоколу – наближення до миру чи капітуляція України ? Ваше бачення?
– Без отримання повного контролю над кордоном з РФ розведення військ – не найкраща ідея. Капітуляцією я б це не назвав, але на втрату позицій цілком тягне. Головна проблема тут в тому, що ми чекаємо такого ж чесного поводження від противника, як робимо самі. Та з практики видно, що чесних з тієї сторони немає. Ми відійдемо, а противник займе нові позиції.
– Війна колись закінчиться… Що робити з територіями, які наразі окуповані, з людьми? Які ви бачите шляхи вирішення цих питань?
– Окуповані території навряд колись знову будуть мати таку індустріальну потужність, яку мали до війни. Інфраструктура на окупованій території вщент зруйнована. Відновлювати її доведеться всій Україні або не відновлювати взагалі. Обидва ці варіанти не є надто райдужними. На репарації від РФ особисто я б не розраховував сильно.
Якби я вирішував щодо населення окупованих територій, то рішення було би таке: тих, хто не залишив окуповані території до кінця 2014 року, позбавив би виборчого права до органів влади на 10 років та права бути обраним до органів влади на 10 років. Незгідним з цим за державний рахунок оплатив би квиток у будь-яку країну світу із забороною повернення на територію України упродовж 10-ти років. Важкі часи потребують важких рішень.
– Що найважче для Вас на військовій службі? А на фронті?
В ситуації, що склалася, найважче байдужість українського суспільства до подій на сході. Чомусь найбільше від війни втомилися ті, хто на ній ніколи не був. Це і є найбільша складність на військовій службі. На фронті в цьому плані простіше. Відразу видно хто є хто. Тут найважче – це очікування.
– Про що мрієте, воїне?
– Про мир, як би банально це не звучало. Інше здобудемо працею.
– Ваш меседж буковинцям?
– Байдужість вбиває більше, ніж зброя. В скрутні часи не варто бути байдужим. І мова тут не тільки про якісь військові моменти. Байдужість політична або соціальна, побутова – руйнують суспільство, не менше ніж війна. Не будь байдужим, живи по совісті. Ну і,звісно, запрошую поповнити лави Збройних Сил України.
Галина Єреміца