Традиційні буковинські і гуцульські писанки відзначаються яскравим різнокольоровим орнаментом геометричного та флористичного характеру. Таке розмаїття кольорів характерно також для карукованих писанок, які вражають яскравістю барв, хоча орнаментика ще не є такою складною, а отже, набагато давніша.
Карукованими писанки називаються тому, що в процесі їх виготовлення застосовується карук – кістковий клей. Звичайний восковий розпис при цьому не практикується взагалі. Підготовлена певним чином фарба накладається бичком на оброблене каруком яйце і видувається по всій площі. При малюванні карукованого яйця здається, що воно само себе розмальовує. Майстриня лише дає смужечку фарби і дмухає на неї, а та смужечка розтікається, утворюючи різноманітні візерунки, які не намалюєш. Поєднання кольорів здійснюється за визначеними правилами, а сам процес каруковання вимагає копіткої праці.
Характерними для карукованих писанок є не складні геометричні фігури чи малюнки, а прадавні символи – „завитки” – знаки рослинності, „баранячі ріжки” та „качачі шийки”, пов’язані з ідеєю щорічного відродження рослинного світу та „сварга” (свастика) – позначення чотирьох сторін світу або символ Сонця. Свастика є також одним з найдавніших знаків добра.
На відміну від традиційних буковинських та гуцульських писанок, де переважає геометрична орнаментація, для карукованих характерною є рослинна орнаментика, що зумовлено також особливостями технології їх виготовлення. А зоологічні мотиви, що займають важливе місце на гуцульських писанках, на карукованих відсутні.
Переплітаються кольори, утворюються нові – і яйце отримує свою, дуже красиву і унікальну розмальовку. На відміну від звичайних, не буває двох однакових карукованих писанок, на кожній утворюється неповторний узор, який навіть при бажанні не можливо повторити.
Найстаріші узори, які ще зрідка зустрічаються на звичайних писанках, в повній мірі представлені на карукованих. А розмаїття примітивних узорів, переважно рослинного характеру, та знаків різних ритуалів вказує на давніше походження карукованих писанок. Саме завдяки своїй простоті на таких писанках збережено первісне значення древніх релігійних символів, не переінакшено їх на християнський лад.
Про прадавність карукованих писанок свідчить також схожість їхніх узорів з орнаментами, які зустрічаються на посудинах, знайдених при археологічних розкопках. З огляду на давність походження, каруковані писанки можуть вважатись джерелом орнаментних форм для воскового розпису. Ці писанки певною мірою є проміжним елементом між простими крашанками та набагато досконалішими витворами, переходом від простого фарбування яєць до складних малюнків та орнаментів.
Традиція карукованого писанкарства була широко розповсюдженою на межі Північної та Південної Буковини, про що добре пам’ятають старожили. Однак згодом, десь від середини шістдесятих років минулого століття, традиція занепадає і досить швидко зникає з побуту. Пов’язано це, очевидно, з появою штучних барвників, які не зовсім відповідають стародавній технології нанесення малюнку.
Цікаво, що жінки старшого віку пам’ятають традицію каруковання як в українських, так і в румунських селах і в Північній Буковині в Україні, і в Південній Буковині в Румунії. І традиція ця була практично тотожною у обох народів. Проте ареал поширення є досить вузьким і обмежується десятком сіл південної частини Глибоччини та північної частини Сучавського повіту Румунії. Навіть в сусідніх районах та за межами Сучавського повіту каруковані писанки не виявлено.
У Глибоцькому районі Чернівецької області традиція каруковання була досить поширена в багатьох селах, зокрема в Кам’янці, Синівцях, Сучевенах. І після тривалого періоду забуття відроджується зараз народною майстринею Євдокією Візнюк, яка ще дівчиною бачила процес виготовлення таких писанок і яку цьому ремеслу за стародавньою технологією навчала її бабуся.
Фарби для писанки застосовуються лише з природних барвників, тобто здебільшого з рослин. Збирали їх заздалегідь і перед Великоднем мали завжди напоготові. Зелену фарбу отримували з пролісків, насіння соняшника, зелені жита, осикових сережок та вербових котиків, барвінкового листя; червону – з цибулиння та звіробою, рідше частіше купували фарби рослинного походження з червоного або сандалового дерева; блакитну – з синьої мальви, пролісків, сон-трави, тополі; жовту – з гілочок чи кори дикої яблуні або дріку красильного, молочаю, квітів бузини, ромашки; коричневу -з бруньок вільхи, ліщини, кори дуба, листя кінського каштана.
Як каже старе повір’я, „Старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки, тоді й кінець світу настане”. Отже, світ був, є, і вічно буде!
ВАДИМ РУДИЙ