Минуло три роки…
Та біль не минає,
Війна все руйнує, калічить життя.
Вона найдорожче у нас забирає,
Лишаючи в серці одне співчуття.
На цвинтарі очі підняти боюся…
Тут мармур холодний, та пам’ять жива.
До нього щоденно приходить матуся,
І тихо злітають до неба слова.
Вона пригорнула б дорослого сина,
Так, як в дитинстві колись — до плеча.
Та тільки мовчання і вітер у спину,
І свічка тремтлива горить до кінця.
Ти був дуже скромним, простим чоловіком,
Таксистом, що людям завжди помагав.
Чуже розумів, не соромився віку,
Ніколи нікого в біді не лишав.
Залишив ти сина — він кров і надія,
У ньому продовжиться світлий твій шлях.
Нехай він зростає і серцем радіє
З любов’ю до правди, добра і звитяг.
Війна все паплюжить: і землю, і долі,
Розвалює мрії, майбутнє людей.
Та пам’ять про тебе несеться на волі,
Відвага та мужність – то твій привілей.
Спочинь же ти з миром, сину Вкраїни…
Нехай над могилою квіти цвітуть.
А мамині сльози, любов і молитва
До тебе крізь вічність щоденно ідуть.
(Наталія Балан, 2026)
