11 серпня – День ветеринарних працівників
На початку розмови із Валерієм Букатарем – начальником відповідного відділу на КПП «Порубне», пригадав, як ми жартома у роки студенства у Львівському державному університеті називали своїх знайомих із зооветеринарного інституту – «парнокопитниками».
У відповідь Валерій Орестович тільки щиро, без образ посміхнувся і додав:
- А що – і справді таке було. Що правда, я по закінченні Кіцманського радгосп – технікуму навчався у Кам’янець – Подільському сільськогосподарському інституті. Фах ветеринара обрав сам. Не знаю чому, але з дитинства любив тварин, мені здавалось, що в їх очах я завжди бачив, власне, і зараз бачу прохання про допомогу при болячках. У цьому вони схожі на людей. І обійти увагою, не допомогти, вважаю, просто неможливо, тай грішно.
Таке резюме співрозмовника поставило всі крапки на «і». Стало цілком зрозуміло, що Валерій Орестович, як кажуть, спеціаліст на своєму місці. Принагідно мою думку підтверджував і той факт, що раз за разом у ході нашої розмови лунали телефонні дзвінки:
– Лікарю, порадьте…
Широкий діапазон знань, практичних навиків і в інших галузях життєвих ситуаціях співрозмовника, мене, чесно кажучи, вразив. Так склалось, що три роки Валерій Орестович працював і закордоном, зокрема в Іспанії. Попри все йому доводилось виконувати роботи далеко не суміжні з основним фахом. Скажімо, як справжній майстер, навчився класти облицювальну плитку, що викликало захоплення іноземних громадян. Звісно, вони щедро оплачували ці послуги, а зароблені кошти відтак вкладав в набутті освіти своїх синів. Доречним буде сказати, що сім’я Букатарів, то є династія ветеринарів. Скажімо дружина Валерія Орестовича вправно господарює у приватній аптеці поблизу автостанції у Глибоці. За відвідувачами тут двері, як мовиться, не зачиняються. Як неодмінно лунало на прощання коротке, проте дуже ємке слово: «Спасибі!»
Василь ГЕЙНІШ