Десь там на небосхилі новий день зароджується. Як, зазвичай, вона посміхається першим променям сонця, а відтак і поспішає на роботу. Мабуть, не в багатьох керівників робота і поезія поряд ідуть. А в неї – Світлани Нємцової, керівнику Глибоцького відділення ПриватБанку, це є невід’ємна риса її життєздатності. Ще з шкільних років, а саме, з третього класу у дівчинки почали зароджуватись віршовані рядки. Звісно, з часом вони ставали дедалі більші і досконаліші, однак, Світлана тривалий час не наважувалась комусь їх показувати. Проте, якось на очі педагогині Олені Василівні Рутецькій, котра сама неуявляла свого життя без віршів, потрапив на очі один із зошитів її учениці. Перечитавши поетичні спроби Світлани, вона підійшла до дівчинки і висловила їй своє благословення до поезії.
… Так сталось, що доля посміхнулась Світлані Немцовій і вона здобула аж три вищі освіти, зокрема і в Буковинській академії, яка готувала фінансистів і банківських працівників.
Добру трудову школу Світлана Нємцова пройшла, працюючи у Глибоцькій райдержадміністрації, перед усім, навчившись спілкування з відвідувачами, серед яких були і скаржники зі “стажем”. Їй вдавалось так поговорити з цією категорією людей, що, зазвичай, вони повторно не приходили зі своїми скаргами.
Отож і нині працюючи в банківській установі вона намагається вирішувати кожне звернення клієнтів на позитивній ноті.
Додамо, що нині у Світлани Іванівни, гарна ювілейна дата від дня народження. Побажаємо їй щастя, здоров я і многая літа!
Світлана НЄМЦОВА
Ти будь в мені тоді, як гаснуть зорі…
Тоді, як в небі пишуться скрижалі…
Тоді, як тУги й розпачу доволі…
Коли не знаю ще як жити далі…
Ти будь тоді, коли згорають роси
Від сліз, що тихо душу зпопеляють …
Коли розгублений, німий і босий…
Коли навпІл… або коли… немає…
Ти будь в мені сліпим вечірнім сонцем
Яке так спрагло вечір допиває…
Дощем побудь чи просто охоронцем..
Що наче Янгол з темряви ступає…
Ти будь в мені тоді, коли не варто…
Коли з рокАми просто перехожі…
Коли давно уже немає… завтра…
Думки ніщо… Бо промисли є Божі…
Ти будь тоді, коли на серці тУга…
І мокрий день сумні поеми пише.
Ти будь мені за ворога і друга…
Бо ні один в біді, повір, не лише…
Ти будь тоді, коли вмиваюсь брудом,
Як ніч сідає прірвами на спину…
Ти просто будь… І я… для тебе буду…
Життя ціле… а не одну хвилину…
***
Вже знову так по – літньому – осінньо…
Між крапками… себе я залишУ…
В них рими проростають із коріння…
А я пишУ для вас…пишу, пишУ…
Хвилинами… годинами… роками…
А, може, цілу вічність напроліт….
Здається, ніби зцілюю словами
І надвечір’я, і світанки літ….
Народжуюсь з травневими дощами,
Вплітаючи тепло своїх долонь…
Веселкою, що сходить над світами…
Чи сріблом, подарованим зі скронь…
За посмішкою – сум, роки, невдачі,
Падіння й злети, радість і любов…
І ті, кому в житті усе пробачу…
І ті, з ким уникатиму розмов…
Тим часом на землі усе минає…
І змінюються… сонце, дощ і сніг…
Та, звісно, не усім дійти до краю…
Це розкіш, що дається не для всіх…
Так, інколи втрачаю з поля зору
Щось надважливе у житті своІм, –
Тоді шукаю чисту і прозору
Людську любов…, воскреслу із руІн…
Оту, що має злети і падіння,
Що крилами торкає кожну мить…
Бо знову…. Так по – літньому – осінньо…
До неї юна молодість біжить…
***
Коли у потилицю дихає.. осінь,
І від багрянцю вже горять мости,
Коли німа зима вже на порозі, –
Чомусь так серцю хочеться весни…
Мовчати… не порушуючи тишу,
Благати вітра, аби трохи вщух…
Здається, мить одна, – і вже напИшу
Я кожен шурхіт, крок, і кожен звук…
Ще кілька рухів, – і минає днина,
І вечір дозріває у траві…
Злітає просто неба павутина,
Як нездійсненні мрії уві сні…
Вкриває обрій тихе надвечір’я…
Сідає сонце у думках моІх…
На рідне і потомлене подвір’я,
Котре стрічало грози, дощ і сніг…
Я трохи ще надИвлюся на вечір…
Думками десь між зорі полечу…
Най ця краса зійде мені на плечі…
Й надИхаюся небом досхочУ
І знов мовчати… з першими зірками…
І тішитися щастям у руці…..
І з ніжністю чекати між світАми
Цей вечір, подарований мені…
***
Під полудень літ намагаєшся все
зрозуміти…
І, схоже, тепер треба конче усе і одразу:
І час, щоб прощати, і час, щоб усіх полюбити, –
Так, ніби ніхто і ніколи на світі тебе не образив…
Хоча, кожне слово, як куля, – поцілило в душу…
І, ніби не бУло шляхУ, який вів безодню…
Тепер відпустила на волю, на море, на сушу
Усе, що боліло.. І вже не згадати сьогодні…
Зробила все вірно… і шлях свій сама обирала…
Можливо, від завтра – «спочатку», – вже
так недоречно,
«Учора» – можливість, а «після»-дійти б до
фіналу,
І кроків на сто відійти й бути там, де безпечно,
І жити спокійно, як ноти мелодій осінніх,
І просто завчити стару перевірену фразу…
Зостатися тут… поміж весен пустити коріння…
Так, ніби ніхто і ніколи на світі тебе не образив…