Підприємиця Євгенія Абдула з Рубіжного виготовляє дитячі гойдалки. Їх замовляють з усього світу. Через вторгнення росії дівчина виїхала на Буковину. Тут власноруч відновила бізнес та допомагає українським військовим.
Євгенія Абдула з міста Рубіжного заснувала успішний бренд дитячих гойдалок «IFANCY» 2017 року. Вироби замовляють з усього світу, особливо гойдалки сподобалися американцям із Техаса.
Через вторгнення російських військ та поступову окупацію міста дівчині довелося з сином та чоловіком виїхати в село на Буковині. Тут вона живе в сільському будинку без підведеної води чи сучасних умов. Власними силами Євгенія заново налагодила виробництво гойдалок, відправляючи по 40 замовлень на тиждень. Паралельно з березня допомагає українським військовим із Луганщини: збирає на одяг та техніку.
Про переїзд із Рубіжного та полишене підприємство, виробництво гойдалок у Чорногузах та допомогу ЗСУ Євгенія розповіла в інтерв’ю Шпальті.
Рубіжне та російські обстріли
За день до повномасштабного вторгнення росії ми з чоловіком були на виставці дитячих товарів у Києві, представляли свої гойдалки. Вранці 24 лютого ми прокинулися від дуже знайомих звуків — такі ж 2014-го ми чули на околиці нашого Рубіжного.
Одразу почали хвилюватися за нашого сина — 6-річного Костика. Того ж дня вирішили сісти на потяг, як з’ясувалося — останній. Напросилися на нього без квитків, усіма правдами-неправдами залізли в нього. Місця не було, тож сиділи де припало.
Приїхали в Рубіжне, де провели ще два тижні. Що робити і куди їхати далі — не знали. Під нашим будинком підвалу не було. Під час обстрілів ми бігали з дитиною в сусідній під’їзд, щоб заховатися. Було декілька дуже небезпечних прильотів. Одного разу, якби не сусідська машина, в котру потрапив снаряд, багато хто загинув би. Потім снаряд влучив у дах нашого будинку. Нам вимкнули світло, воду та зв’язок. Проте ми трималися і їхати наважилися, лише коли закінчилася їжа.
Зруйноване авто/Фото Євгенії Абдули
Колега з Буковини та новий дім
Коли виїжджали — жодного плану не мали. Просто прямували до кордону на заході України.
Думали, що робити і як заробляти на життя… Нас не полишали думки, що дитину цього року треба віддавати до школи. А заощаджень ми не мали взагалі.
Проте, доїжджаючи до Львова, згадали, що маємо колегу з Буковини, який нам виготовляв палички для гойдалок. Зателефонували йому — з’ясувалося, що в нього є вільна хата в селі Чорногузах на Вижниччині. У ній він і виготовляв палички. До речі, їх у нього багато залишилося.
Попри те, що тут нема підводу води, туалет та душ на вулиці, звикнути до села було легко. Я виросла в такому ж на Луганщині — Краснорічинському. Ми там тільки нещодавно провели воду.
Я дуже зраділа що тут, у Чорногузах, є і город, і різні можливості. Бо усвідомила, що сумувала за цим.
Відновлення бізнесу з нуля
Усе необхідне для створення гойдалок ми залишили в Рубіжному. Але тут були палички для них. На Калинці придбали тканину й інші необхідні матеріали. У самому будинку стояла швейна машина — звичайна така, бабусина, в якій треба крутити ручкою. Відверто кажучи, я ніколи не шила, але спробувала. Зіпсувала декілька гойдалок, а потім усе ж таки навчилася. Костик (син — авт.) у мене був моторчиком, щоб було швидше. Йому було цікаво — він сидів, крутив собі ту машинку. Потім я купила на неї справжній моторчик, та він згорів. Тож я вирішила шукати професійну кравчиню.
Написала в якійсь спільноті у соцмережі, що мені потрібна швачка. Відгукнулася переселенка з Харкова. Інна живе в сусідньому селі ще з дев’ятьма членами сім’ї.
Одна кімната цього будинку тепер заміняє офіс. Тут я складаю гойдалки, фотографую і пакую. Ми з Інною вдвох справляємося, оскільки й обсяги робіт трохи зменшилися. Зараз здебільшого замовляють у нас українці, які виїхали за кордон. У середньому за тиждень відправляємо близько 40 гойдалок. Вчора, до прикладу, я прийняла 12 замовлень.
Як виготовляє гойдалки
З великої тканини вирізаю хрестик та зшиваю його армованими нитками. Їх використовують для пошиття взуття тощо. Тканина міцна, витримує до 80 кілограмів. У комплекті є два канати, на які надягаю дерев’яні вироби. Це для розвитку дрібної моторики в діток. Є також дерев’яний гризунець.
Були й замовлення для дітей з інвалідністю. Наприклад, коли немовля не може торкатися чогось, бо може одразу отримати перелом чи крововилив. Тоді ми всі ці палички зашиваємо та вкриваємо тканиною, створюючи немов кокон для дитини. У ньому вона може лежати й гойдатися, отримуючи ті ж емоції, що й інші діти.
Як почала цим займатися
Це було дуже спонтанно. 5 років тому моєму Костику подарували стрибунки. Згодом він із них виріс. І ось якось ми перетягували диван, і в нас залишилася тканина. Я вирішила зшити її зі стрибунками. Виклала в інстаграм, і мені почали писати, запитувати, де можна такі купити. Тож я вирішила — у мене можна! За 5 років ми дуже розвинулися.
Допомога військовим із Луганщини
У середині березня, коли ми вже були в Чорногузах, я написала знайомому військовому з Рубіжного. Запитала, чого вони потребують. Їм треба було взуття, адже зі своєї частини вони вийшли до 24 лютого вдягнуті лише в зимові берці. А саму частину росіяни декілька разів обстріляли, тож забирати звідти було нічого.
Спершу я написала всім, хто працює зі взуттям у Рубіжному та Сєверодонецьку. Бувало, що звичайні люди просто своє віддавали. Військові брали звичайні кросівки, щоб було в що перевзутися.
Потім я почала думати, що робити, щоб Рубіжне не зайняли або ж з якимись мінімальними втратами. Почала збирати гроші на свою картку, інформуючи про це в соцмережах. Спершу на те ж взуття. Завдяки роботі в маркетингу я знаю, що збирати «просто на потреби» — неефективно. Людям необхідно щось конкретне, аби потім можна було показати результат.
Військові зі взуттям, на яке збирала гроші Євгенія/Фото з інстаграму
Пізніше зі мною зв’язалися айтівці і запропонували збирати на щось більше. Ми почали купувти берці, форму, футболки. А далі — коліматорні приціли, прилади нічного бачення, глушники, тепловізори, планшети. На той момент, у березні, в мене ще не було кравчині, тож я одночасно збирала гроші і шила гойдалки. Про все звітувала у соцмережах.
Зараз часом ми нашиємо з Інною багато завчасно, і в нас є вільний час. Тоді починаємо щось мудрувати. Так ми пошили вже декілька партій футболок для військових.
Про родину в Рубіжному
У Рубіжному в мене залишилися мама і брат. Мама живе в нашій квартирі. Її ж будинок з усім майном повністю згорів. А в нашій квартирі росіяни виламали двері, винесли телевізор, пилососи. Вікон немає, мама хоче ставити нові. Я кажу, що не треба — незрозуміло, чи й ті не виб’ють. Прошу, щоб виїхала, та вона категорично відмовляється. Каже, що їй важко буде їхати звідти. Але хіба жити там 67-річній жінці легко самій?
Будинок мами Євгенії/Фото Євгенії Абдули
У Рубіжному дали світло, воду і газ лише минулого тижня. Увесь цей час вона жила без будь-яких умов. Щодня підіймалася на 4 поверх із баклагою води. Раніше вона до дверей не могла дійти! А втім, люди пристосовуються до всього.
Я не знаю, чи повертатимуся в Рубіжне. Зважатиму на те, в якому стані нам його залишать. Але після перемоги ми точно туди поїдемо.
