14 жовтня – День захисників України

Обидвоє – Іван та Тетяна, вчились на географічному факультеті Чернівецького національного університету. Що правда, дівчина була на три роки молодша за хлопця: вона родом із Глибоки, він – із Кіцманя. Десь ходили, можливо, одними і тими ж коридорами, подвір’ям прекрасного вишу, а зустрілись випадково… у міському банку. Тут і познайомились, а згодом разом і побрались. Слово, класичний сюжет, хоч і не кіношний – життєвий, що продовжується і до нині у Глибоці, де молода сім’я мешкає вже одинадцятий рік.

…Якось із військкомату вдома пролунав телефонний дзвінок, слухавку підняла дружина, бо чоловік був на роботі в училищі. Спитали про Івана Марчука, чи справді він у Глибоці, попросили уточнити номер його мобілки. Чомусь не вагаючись Тетяна назвала, а у вечері збентежено перепитала чоловіка:

-а що, може, не слід було казати про телефон?

– та ні, все гаразд, – заспокоїв Іван дружину.

Втім після того телефонного дзвінка насправді багато що змінилось у долі Івана Марчука, зокрема, із суто цивільної людини він став військовиком. Спочатку рядовим солдатом прослужив при військкоматі, а у 2016-му році після відповідної підготовки відбулась і перша поїздка на Луганщину – в зону бойових дій з російським агресором. Навідник десантно-штурмового кулемета Іван Марчук сповна відчув на собі всю гарячу напругу і вогонь перестрілок на передовій, побачив кров поранених бойових побратимів. А найстрашніше – і їх загибель…

Власне, все це пережив Іван  знову і під час недавньої другої поїздки на Донбас, де триває війна, де зазнають поранень і гинуть Українські вояки, бо підступний і жорстокий ворог з теренів Росії не вгамовується.

У своїй розповіді Іван Васильович був вкрай не багатослівним про пережите на війні, зазначив лише те, що, дякуючи Богу, цілим і не ушкодженим повернувся на Буковину. А дома його так радо вітали кохана дружина та милі три донечки. Нині Іван Марчук командир взводу, продовжує службу в одному з військових підрозділів у Чернівцях. Коли є вільна година, не пориває зі спортом, хоча сам уже не виходить на футбольне поле, як досвідчений гравець, а судить матчі аматорських команд.

– життя продовжується, – каже Іван Васильвич, – а значить треба ним повноцінно користуватись. Єдине, що б додав для молодих хлопців: армія – то велика і мужня школа, котру треба гідно пройти, не забуваючи про свій обов’язок у важку хвилину захистити рідну Вітчизну.

Від себе доповню. Так як це чесно робить офіцер Іван Марчук – справжній патріот України. Щасти йому!

Василь Гейніш