Перші домовленості про зустріч із Василем Кушнірчуком – приватним підприємцем з Глибоки ненадовго відкладались. Із інтонації телефонної розмови я мимоволі відчував, що чоловік вагався, а чи варто говорити про те, що бачив і відчув на собі у ті буремні дні на Майдані, а відтак і в зоні АТО на Донбасі?…
Звісно іти проти волі Василя я не міг. І все ж опинившись неподалік його невеликої крамниці сантехнічних виробів, відчинив двері і таки зайшов. Монолог мого нового знайомого видався коротким, але доволі емоційним:
Даруйте, ворушити пережите справді не мав наміру. Важко те все, час від часу в мене різко підстрибує артеріальний тиск, без пігулок уже і не обійтись. Коли почались ті листопадові події 2013 року у Києві, на швидку руч прихопив деякі речі, зачинив крамницю і разом кількома однодумцями подався у дорогу. На Майдані все змішалось до купи: намети, палаючі автомобілі, кров загиблих і поранених, сльози відчаю, однак і блиск очей мужності та нескореності. А ще – неприховані погляди тих, хто прибув на майдан, аби на якусь мить «засвітитись», бити себе відтак у груди, мовляв, я там був і за першої нагоди посісти керівні місця у владних структурах. І нічого, знаєте, комфортно почуваються і нині…
За період Майдану зміг лише чотири рази приїхати у Глибоку. Не всидів дома і тоді, коли розпочалась спражня війна з окупантами на сході України. 24 рази споряджав свого мікроавтобуса з зібраними продуктами та теплим одягом, а ще закупленими двома теплові зорами і віз те добро з іншими волонтерами для потреб українських вояків на передові позиції. Одного разу потрапили під обстріли росіян та їх прихвоснів. Потім на спогад золишились чотири дірки у кузові бусика.
Василь Гейніш