В кожного з нас є заповітна мрія, яку ми зберігаємо в потаємному куточку серця. І все сподіваємося, що одного дня вона здійсниться. Для більшості людей мрії так і залишаються мріями. Але є серед нас і ті, хто все ж таки віддається поклику серця і вирушає назустріч своїй.
Мрією Йоганнеса Ляйтнера, жителя австрійського міста Грац, було знайти хоча б якийсь слід свого діда, дізнатися про минуле своєї родини, а можливо, навіть відшукати могили його предків.
І ось так, девять років назад, Йоганнес та троє його друзів вирушили в Україну. Все, що в них було, це свідоцтво про народження діда, Вільгельма Хартмана, видане в місті Глибока 15 липня 1900 року. Сподіваючись знайти відповіді на свої запитання, Йоганнес прибув в Чернівці, столицю Буковинського краю. Чернівці вразило австрійців своєю красою, особливою атмосферою,і своєю схожістю з Австрією. Адже тут за часів Австро-Угорського панування було збудовано чимало будинків за проектами австрійських архітекторів. Недаремно Чернівці часто називають маленьким Віднем. Найбільше австрійським гостям сподобалася перлина Чернівецького краю – Чернівецький Національний Університет, витвір австрійського архітектора Йозефа Главки.
І ось, в останній день свого перебування на Україні, Йоганнес та його друзі взяли квитки на потяг Чернівці – Глибока і відправилися назустріч незвіданому. А далі доля взяла все в свої руки. Четверо друзів вийшли на Глибоцькому залізничному вокзалі і почали розглядати розклад потягів. Раптом до них підійшла працівниця станції і була настільки гостинною та люб’язною, що відвела їх до голови райдержадміністрації. Австрійці були вражені нашою готовністю прийти на допомогу. Через хвилин 15 викликали перекладача, тобто мене, і ось так почалося наше знайомство, яке переросло в дев’ятилітню дружбу. Той день був дуже насиченим. Гості цікавилися всім, нашим побутом, нашою історією, записами, які залишилися з часів Другої Світової війни. Разом ми відвідали вже покійного ветерана Василя Івановича Качуляка, який ділився спогадами воєнних часів, розповів про австрійські та німецькі поховання на Глибоцькому кладовищі. За допомогою нашого глибочанина австрійці таки віднайшли могилу, де (вони припускають) похований дід Йоганнеса. Зігріті гостинністю буковинців, втомлені але щасливі, австрійці повернулися до рідного міста Грац.
Час від часу ми з Йоганнесом обмінювалися електронними листами та повідомленнями, цікавилися останніми новинами, ділилися планами. І ось в січні 2017 року на мою електронну скриньку прийшов лист від Йоганнеса, в якому йшлося про його повернення в Україну. Цей раз вже не з друзями, а з дружиною та батьками. Йоганесу настільки сподобалася Україна, що він вирішив подарувати подорож своєму батькові, який цього року відсвяткував своє 70-ліття. І ось 20 серпня, 9 років після свого візиту до Глибоки, Йоганнес знову ступив на українську землю. Але спочатку австрійці вирушили до Києва і чотири дні любувалися красою міста каштанів, відвідали Києво-Печерську Лавру, Софіївський Собор, Національний музей Чорнобиль, Майдан Незалежності. Звідти літаком австрійці прибули до Чернівців.
І ось ми знову зустрілися, на Театральній площі, навпроти театру Ольги Кобилянської. Йоганес та його дружина Барбара, і їхні батьки Джозеф та Стефані Ляйтнер, Карл та Маргарет Койнег. Вони зустріли мене посмішками, теплими обіймами та привітаннями українською. Ще до свого приїзду Йоганнес розповів, що їх цікавлять не лише наші визначні місця та архітектурні пам’ятки, а й побут та звичаї нашого Буковинського краю.
Найбільш очікуваною для всіх була екскурсія Чернівецьким університетом. Під час 45-хвилинного візиту ми побували в церкві, в головному корпусі, в трьох залах резиденції, а також в парку, розташованому позаду університету. Тут, в тіні крислатих дерев ми знайомилися, ділилися враженнями і будували невидимий міст між двома націями. Однією з моїх найзаповітніших мрій є те, що одного дня Україна займе своє належне місце серед інших європейських країн і сюди з’їжджатимуться звідусіль, щоб дізнатися більше про традиції та культуру, а також, щоб на власні очі побачити красу українського краю.
Мені випала особлива честь приймати австрійських гостей в себе вдома. До цієї події ми готовилися заздалегідь. Зустрічали гостей у вишитій сорочці, свіжовипеченим караваєм та сіллю на вишитому рушнику. А позаду майоріли кетяги червоної калини. Ми пригощали гостей домашніми українськими стравами, червоним борщем та варениками, галушками, домашньою шинкою та почеревиною, мамалигою з бринзою та грибами в сметані. Гості куштували наші страви із величезним задоволенням і навіть взяли декілька рецептів.
Але основною прикрасою того дня стала зустріч з нашим селищним головою Григорієм Степановичем Ванзуряком, який люб’язно відкрив двері мерії австрійським гостям та влаштував їм теплий та надзвичайно цікавий прийом. Григорій Степанович розповів гостям історію нашого селища та Буковинського краю, показав фотографії старовинних будівель, збудованих за часів Австро-Угорської імперії, ділився планами про співпрацю з австрійською компанію і будівництво сирзаводу в Михайлівці, а також закликав Йоганнеса зробити свій внесок у написанні книги про Глибоку, яку планують видати до 585-річчя селища. Йоганнес та його родина залишилися дуже задоволеними зустріччю з Григорієм Степановичем, його бажанням співпрацювати і його запрошенням відвідати Глибоку наступного року.
В той день австрійці також відвідали кладовище і завдяки нашим глибочанам вдруге знайшли могилу Хартмана. Йоганнес, Барбара та їхні батьки відвідали наш Панський дім (тепер дитяче відділення лікарні), першу німецьку школу, залізничний вокзал, а також випили цілющої води з нашого буковинського джерела. За повір’ям, хто буковинської водиці нап’ється, той сюди обов’язково повернеться.
Останній день перебування на Україні був присвячений фортецям в Кам’янець-Подільському та в Хотині. Австрійці з величезною цікавістю оглядали фортеці, знайомилися з нашою історією, милувалися краєвидами. Вони відкрили для себе Україну таку, як знаємо ми з вами : прекрасна зелена країна, гостинні, щирі та привітні люди, смачні домашні страви. А найголовніше, вони побачили, що ми нація – яка гордиться своїм минулим і вірить в своє майбутнє.
Лариса Почапська