Буковина і вся Україна має знати своїх Героїв. «Чернівці. Онлайн» запускає проект – 10 Героїв та Героїнь Буковини. Це серія інтерв’ю про чоловіків та жінок, які захищали/захищають територіальну цілісність та суверенітет Українина Донбасі в час російсько-української війни. Саме ці люди писали і продовжують писати історію нашої неньки-України.
Перша наша Героїня – начальниця прес-служби Чернівецького обласного військового комісаріату Попович Тетяна Василівна.
– Тетяно, розкажи, будь ласка, трохи про себе – де народилася, навчалася, як потрапила на роботу до облвійськкомату?
– Я народилася 1982 року в Чехії – в родині вчительки тавійськового хірурга. На той час батько проходив там службу. До першого класу пішла в школу військового містечка на Чукотському півострові. Там розташовувалась секретна на той час ракетна база, а зараз воно порожнє, місто-привид…Коли Україна стала незалежною, приїхала з сім’єю в Україну, в місто Кіцмань, звідки родом мої батьки.Закінчила ЧНУ ім. Ю. Федьковича – отримала диплом психолога. Далі навчалась у художньому училищі, бо мала намір замість психології все ж таки обрати шлях мистецтва і цілком присвятити себе малюванню та навчанню цьому дітей. Проте склалося так, що почала працювати спочатку в районному, а пізніше – обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Основним моїм напрямком роботи були прийомні сім’ї, а саме підготовка майбутніх батьків до влаштування в їхню родину дітей-сиріт. Двічі обиралася депутаткою Кіцманської міської ради (2011-2015 роки). На час, коли почала шукати шляхи вступу на військову службу, дізналась про посаду цивільного психолога в Чернівецькому обласному військовому комісаріаті. Відповідно до ситуації в Україні мої пріоритети дещо змінилися і хотілося бути там, де вкрай потрібно. Нова робота робила мене ближчою до Збройних сил і врешті підготувала до служби у військах.
– Чому і як стала військовою?
–Тому що почалася війна… Я задавала собі питання: «Чому там, на фронті, має бути хтось, але не я?» Мені здавалось, що це природньо бути там саме в такий час. Мала намір піти санінструктором в якийсь із добровольчих батальйонів, але там відповідали, що не потребують жінок. Займалась допомогою для вояків, збором продуктів та речей на фронт, зокрема, як депутат, робила це на своєму окрузі. Гроші за свою першу картину, яку малювала з метою продажу, віддала на благодійний аукціон зі збору коштів на теплк білизну для військових і була приємно здивована, що моя картина виявилася найдорожчою. Згодом у комісаріаті запропонували служити в 44-й окремій артилерійській бригаді. Місце служби було не принциповим, хотіла бути там, де це потрібно Збройним силам. Свої інтереси були на другому плані. Тоді в частинах гостро бракувало психологіві я мала можливість, отримавши первинне звання молодшого лейтенанта запасу, поступити на службу на посаду офіцера-психолога артилерійського дивізіону. Мій підрозділ проходив бойове злагодження на полігоні перед виходом в АТО. Тоді почалось наче інше життя. Все було новим і вперше: і міста, і люди, й обов’язки, і військовий порядок та побут. Зброя в руках також вперше. До служби я затуляла вуха, коли хтось відкорковував пляшку шампанського, а в бригаді, під час посвячення в артилеристи, довелось стріляти з гаубиці 2А65 – і це були неймовірні відчуття! (посміхається – ред.). Моя основна діяльність в частині полягала в роботі з особовим складом, в забезпеченні належного рівня морально-психологічного стану воїнів. Від цього залежить готовність військової частини виконувати бойові завдання та якість їхньоговиконання. Паралельно відбувалися різні навчання,тактична, інженерна підготовка, систематичне виконання вправ зі стрільби з автомата і пістолета. Взагалі у військовій справі є дуже багато цікавого. Це стосується і життя військових, яке на перший погляд може здатись одноманітним чи складним. А насправді це життя повне цікавих речей, подій, а особливо – гумору.
– Як твою військову службу сприйняли рідні, друзі, особливо чоловіки?
–Батьки важко переживали те, що почалась війна, а моєю участю в ній – пишались. На той час тато шкодував, що не може піти лікувати хлопців на фронті – після перенесеної хвороби в нього не працювала рука, пересувався з допомогою палиці чи візка. Я бачила, що йому ще й додавало страждань усвідомлення, що всю свою службу він оперував у радянських госпіталях, а коли треба допомогтисвоїй країні – не зміг. Він був для мене взірцем офіцера.Можливо я забагато говорю про нього, бо нещодавно втратила… Дивно склалося – будучи в ООС, на початку березня 2019 року отримала наказ про призначення на нову посаду в Чернівці. В свій день народження (8.03) приїхала додому, а за два дні його не стало…Він хвилювався щодо мого переводу на нову цікаву посаду і хотів, щоби я нарешті вже була ближче до рідного дому. Він пішов, знаючи, що я щаслива. І головне – я встигла сказати востаннє, що люблю… (сльози на очах – ред.).
За тиждень по тому приступила до нових обов’язків начальниці прес-служби ОВК. Робота цікава тим, що в ній можна поєднувати творчість зі службою, говорити чи писати про те, що насправді любиш. Досвід служби в бойовій частині, вважаю, тут є також необхідним чинником.
– Служба в зоні АТО (ООС) – коли, де, які обов’язки?
– Перше відрядження в Луганську область було практично на початку служби. Особовий склад вибув ешелоном разом з бойовою технікою. Загалом на Сході була більше 10-ти місяців. Перші півроку займалась психологічною роботою в одному з дивізіонів. Це був безцінний досвід. Особливістю нашого війська є те, що значна частина військових прийшли з цивільного життя. Серед них – колишні лікарі, педагоги, підприємці, митці – чимало гарних особистостей. Багато цікавих історій життя, в яких спільним є те, що вони в майже один і той же час прийняли однакове рішення – піти захищати свою землю. Не дивлячись на те, що ми перебували в зоні бойових дій, в мене було відчуття спокою та впевненості саме завдяки людям, які були поряд.
– Що для тебе війна, як тебе сприйняли чоловіки, чи відчувала гендерну дискримінацію?
– Для мене наша участь у війні є свідченням того, що ми маємо гідність та здатність себе захистити. Наша армія,всупереч сумнівам ворогів, дійсно набуває міці та вдосконалюється. Я не відчувала дискримінації жодного разу. Ми все виконували нарівні з чоловіками-військовослужбовцями. Знаю, як це добу не спати, будучи черговою базового табору на Сході, вдень і вночі перевіряти несення служби добовим нарядом щодо охорони й таке інше. Навчилась не гірше за чоловіків долати смугу перешкод, а також водити (але не обслуговувати) Урал та ГАЗ-66.
– За твоїми спостереженнями, чи мають жінки-військові можливість займати керівні військові посади, тобто чи рівний доступ до них у чоловіків і жінок?
–Можливість мають, звісно. Головне – наявність необхіднихзнань та вмінь. Особисто мені на Сході якийсь час доводилось виконувати функції заступниці командира бригади з морально-психологічного забезпечення, нести відповідальність за дисципліну, організовувати різні заходитощо.
–Що найважче у твоїй службі? Що було найважче на фронті?
–Мені не було важко, тому що я не дозволяла собі про це думати. Знала, що просто повинна виконувати добре свою роботу і ще до служби так себе налаштувала. До армії я мала певні побоювання щодо побутових умов, які виявились набагато кращими, ніж я собі уявляла. Було часом важко через нестачу сну, але то не страшно у порівнянні з тим, що може відбутися на війні.
–Твої висновки після перебування на війні?
Там багато сильних духом прекрасних людей. Але мені б дуже хотілося, щоби їх було більше. Коли у військових частинах бракує особового складу, збільшується навантаження на кожного бійця. Є такий собі дисбаланс унашому суспільстві: одні чоловіки на фронті з 2014 року, а хтось боїться відслужити навіть строкову службу.Проглядається яскравий контраст на фоні війни між сильними духом і слабкими – одні віддають життя, інші роблять вигляд, що їх те не стосується.
–Який меседж хотіла би послати буковинцям?
–Мені б хотілося, щоби більше людей розуміли, що обороноздатність, сила держави – це те, що стосується кожного – без виключення. Хочеться бачити наших чоловіків більш сміливими й мужніми, щоби вони долучались до наших лав. Обирати службу за контрактом – це, попри матеріальні гарантії, перш за все – підтримка своїх же, свого війська, тих, хто на фронті роками. А строкова служба є обов’язком, який не повинен лякати чоловіка. Бо знову ж таки, це робиться для нас всіх, і це потрібно не лише комусь конкретно.
Галина Єреміца