Tag: На життєвих перехрестях

У дитинстві, як і кожна дівчинка, маленька Іринка бавилась із ляльками. Та не просто гралася, а ще і прагнула для своєї лялечки обов’язково щось пошити. Незчулась, а вже і дев’ятий клас у Тарашанах закінчила. Тож, довго не думала Ірина Добрянська (так її нині офіційно величати), а подалась у Глибоцьке професійно-технічне училище освоювати фах закрійниці-швачки. Навчалась залюбки, дещо малювала на папері, сама видумувала моделі майбутніх плать, спідничок, словом, дівоча уява, а ще і здобуті знання – перетворили Ірину у справжню майстриню. Втім, як не рідко буває, довелось згодом працю поєднувати із доволі раннім заміжжям, доглядом за дочкою та сином. Слава Богу, це поєднання аж ніяк не вплинуло на витвори умілих рук Ірини. Що правда, переважно кроїть та шиє привабливе жіноче вбр

17 лютого 2020 року виповнилося 80 років від дня народження краєзнавця, фольклориста, культуролога, етнографа, бібліотекаря за професією (нині на заслуженому відпочинку), «Почесного жителя села Великий Кучурів» - Мірчі Дмитровича Мінтенка. «Відомий митець Буковинського краю – золотий неоціненний фонд, імя якого відоме не тільки на Буковині, а й далеко за її межами», - характеризує ювіляра Наталія Бевцик, завідуюча бібліотекою с. Великий Кучурів. «Ходяча енциклопедія», - говорять знайомі. Бо він усе знає, і його відповіді на запитання глибоко обґрунтовані, цікаві, змістовні. «Вилитий тато, - шанобливо кажуть старенькі односельчани, дивлячись на Мірчу Дмитровича. Такого ж зросту, таке ж незвичайне серце, такі ж величезні глибокі очі з промінистими колючками… навіть розмовляє так ле

Коли Ліля закінчила середню школу, то чи не вперше у своєму юному житті вчинила на перекір батькам. Ті дуже хотіли бачити дочку студенткою економічного факультету Кам’янець-Подільсьеого сільгоспінституту. Натомість дівчина подала документи тоді до Кіцманського радгосп-технікуму на відділення правознавства. Врешті-решт батько з матір’ю змінились, а дочка за два роки стаціонарного навчання отримала диплом з відзнакою. То був її перший самостійний крок, але з роками підтверджений, що правильний, бо нині Лілія Гренчешин – директор Глибоцької філії Чернівецького обласного центру зайнятості переконана: аграрія з неї не вийшло би, а ось тут вона сповна на своєму місці. Власне, йдеться не про посаду керівника, бо починала з рядового фахівця і аж ніяк не мітила на крісло керівника. Пові

Догорав диво-жовтень бабиного літа, дещо подалі від гамірної центральної асфальтівки в яру протікав чисто сльозовий ручай, що в селі дехто до тепер називає річкою Кам’янкою. Піднявшись на горбочок, ми зручніше всілись на підстелені куртки, під крислатим кущем, на якому доволі рясно пломеніли ягоди глоду. Ось ці плоди, - звернув мою увагу співрозмовник Іван Звоздецький, - часто збираю, засушую, а від так смакую чаєм. Втім, не тільки смакую, бо цей напій добре прислуговується й оздоровленню серця. Особливо вже у поважному віці. Тихе місце для нашої розмови Іван Денисович вибрав не випадково бо і справді по літньому тепле сонце сповна спонукало до неквапливої бесіди про життя-буття, минулі роки. Власне, співрозмовник мав про що розповісти, пригадати. Як не як, а календар наближав

Якби це банально не звучало, але роки все-таки беруть своє. Все рідше нам вдається зустрічатись, хоча від Глибоки до Димки, здається, рукою подати. У ті часи, коли обидвоє були на робочих місцях, ледь не щодня мали змогу побачитись, обговорити ті чи інші проблеми. І тоді я особливо відчував наскільки Петро Дмитрович Дущак – директор райкіновідеомережі відданий роботі, професії, як він живе ними і прагне більш зробити якома більше для колективу. Втім, дедалі важче це вдавалось, бо час Інтернету більше витісняв кіно, демонстрацію фільмів у кінотеатрі, клубах та шкільних актових залах. Але оптимізм, енергія життя не покидали Петра Дмитровича до самого виходу на пенсію. І це добре розуміли, шанували і досі шанують колеги, всі ті хто працював поряд. Кажуть, як не крути, не верти, одна

Не знаючи чи це збіг обставин, чи тут є певна закономірність, але вже вдруге за останній час у Привороках знаходжу жінку, яка не є уродженкою цього села, зате сильна характером, мужня, котру не зламали сімейні негаразди, навіть трагічні випадки. Вистояли, а на додаток ще й проявився потяг до творчості та уміння рук талановитих. Нинішня моя коротка розповідь про Галину Семенівну Павлюк, котра народилась у с. Михайлівці, а відтак стала жити у Привороках. Основне місце її роботи з молодих літ був тутешній колгосп. Зокрема, зуміла завершити навчання у Кіцманському тодішньому радгосп-технікумі і здобути професію ветфельдшера. Працювала на кількох посадах понад 50 років, та найбільше – техніком штучного осіменіння худоби. І тільки нещодавно покинула роботу, осіла вдома і повністю в

Якось склався такий збіг обставин, що цими днями у нашому районі вшановують поважний вік ряду освітян, які внесли вагомий вклад у розвиток шкіл, педагогічного виховання учнів.  Серед них і Анатолій Миколайович Гуцуляк. Та багатодітна сім’я у Корчівцях де народилось і зростало сім синів та троє дочок, благословила хлопця у великий світ життєвої дороги. Потяг до знань, природна кмітливість і розумові здібності, вкладені в голову Богом і батьками дали можливість Анатолію по закінченні шкіл у рідному селі та Глибоці, успішно вступити і завершити стаціонарне навчання на хімічному факультеті Чернівецького держуніверситету. Власне, згодом заочно здобув ще один диплом вишу – Тираспольського педагогічного інституту Молдови. Ось так і пеленалась моя освітня доля, - скромно поділився у ро

Із рідним селом Опришени в Пантелея Білецького пов’язана вся його доля: тут народився, як кажуть у народі, - тут і знадобився. Що правда, була й трирічна перерва з батьківським порогом, коли молодого хлопця тоді ще радянська влада на Буковині призвала до лав армії. Служити довелось аж на далекому сході Росії, та щойно повернувся додому і одразу ж подався до сільської школи, бо після закінчення Чернівецького педучилища саме в ній навчав і виховував своїх чисельних учнів. Власне то складало і все свідоме життя: сорок два роки педагогічної праці як вчителя географії, потім й історії, бо зумів заочно завершити ще навчання у двох вишах – Тераспільському педінституті Молдови і Чернівецькому держуніверситеті.  Втім, є також одна сторінка у трудовій книжці Пантелея Георгійовича – це чотирир

Після зустрічі і розмови з цією простою селянською жінкою у Привороках я довго міркував над тим, кого ж вона нагадує своєю відвертістю і щирістю, якоюсь казковою і трохи наївною тональністю світобачення. І вже тоді, коли минув деякий час, раптом зловив себе на думці: Любов Резнійчук наче зійшла з квіткових і дивовижних сюжетів картин Марії Приймаченко – відомої української художниці, чий Божий дар полонив весь світ. Доля Любові Констянтинівні аж ніяк не стелила з дитинства легке і безтурботне життя. Її батьків (мати була родом з Рівненщини, тато – Буковини) жорстокий сталінський режим у 1940 році виселив з рідних місць у далекий Красноярський край Росії. Звідти сім’я змогла повернутись в Україну лише у 1955 році. Осіли у Глибоці, звідки був родом батько. Уже з малих літ дівчинка від

Дзвінка тиша літньої ночі для нього ще незвична, хоч навколо вже майже місяць не свистять кулі, не вибухають міни і снаряди. Нерідко прокидається увісні, інстинктивно встягуючи голову у плечі... — Непросто забути пережите там, на Сході України, де гинуть побратими, мирні люди, бо йде жорстока війна, котру нав’язали нам «старші брати» з Росії, - ділиться Віталій Кучуряну, який по закінчені військового контракту звільнився у запас і повернувся на Буковину. Так сталось, що ледь приїхав у Чагор і за кілька днів провів тепер уже свого сина на строкову службу в армію. Хлопець освоює перші солдатські навики в одномі з підрозділів на Львівщині. — А що думаєте робити самі у мирному житті, - запитую Віталія Трифоновича? — Слава Богу на війні вцілів, не зачепили ані куля, ані уламки міни, - каж