Tag: На життєвих перехрестях

17 лютого 2020 року виповнилося 80 років від дня народження краєзнавця, фольклориста, культуролога, етнографа, бібліотекаря за професією (нині на заслуженому відпочинку), «Почесного жителя села Великий Кучурів» - Мірчі Дмитровича Мінтенка. «Відомий митець Буковинського краю – золотий неоціненний фонд, імя якого відоме не тільки на Буковині, а й далеко за її межами», - характеризує ювіляра Наталія Бевцик, завідуюча бібліотекою с. Великий Кучурів. «Ходяча енциклопедія», - говорять знайомі. Бо він усе знає, і його відповіді на запитання глибоко обґрунтовані, цікаві, змістовні. «Вилитий тато, - шанобливо кажуть старенькі односельчани, дивлячись на Мірчу Дмитровича. Такого ж зросту, таке ж незвичайне серце, такі ж величезні глибокі очі з промінистими колючками… навіть розмовляє так ле

Коли Ліля закінчила середню школу, то чи не вперше у своєму юному житті вчинила на перекір батькам. Ті дуже хотіли бачити дочку студенткою економічного факультету Кам’янець-Подільсьеого сільгоспінституту. Натомість дівчина подала документи тоді до Кіцманського радгосп-технікуму на відділення правознавства. Врешті-решт батько з матір’ю змінились, а дочка за два роки стаціонарного навчання отримала диплом з відзнакою. То був її перший самостійний крок, але з роками підтверджений, що правильний, бо нині Лілія Гренчешин – директор Глибоцької філії Чернівецького обласного центру зайнятості переконана: аграрія з неї не вийшло би, а ось тут вона сповна на своєму місці. Власне, йдеться не про посаду керівника, бо починала з рядового фахівця і аж ніяк не мітила на крісло керівника. Пові

Догорав диво-жовтень бабиного літа, дещо подалі від гамірної центральної асфальтівки в яру протікав чисто сльозовий ручай, що в селі дехто до тепер називає річкою Кам’янкою. Піднявшись на горбочок, ми зручніше всілись на підстелені куртки, під крислатим кущем, на якому доволі рясно пломеніли ягоди глоду. Ось ці плоди, - звернув мою увагу співрозмовник Іван Звоздецький, - часто збираю, засушую, а від так смакую чаєм. Втім, не тільки смакую, бо цей напій добре прислуговується й оздоровленню серця. Особливо вже у поважному віці. Тихе місце для нашої розмови Іван Денисович вибрав не випадково бо і справді по літньому тепле сонце сповна спонукало до неквапливої бесіди про життя-буття, минулі роки. Власне, співрозмовник мав про що розповісти, пригадати. Як не як, а календар наближав

Якби це банально не звучало, але роки все-таки беруть своє. Все рідше нам вдається зустрічатись, хоча від Глибоки до Димки, здається, рукою подати. У ті часи, коли обидвоє були на робочих місцях, ледь не щодня мали змогу побачитись, обговорити ті чи інші проблеми. І тоді я особливо відчував наскільки Петро Дмитрович Дущак – директор райкіновідеомережі відданий роботі, професії, як він живе ними і прагне більш зробити якома більше для колективу. Втім, дедалі важче це вдавалось, бо час Інтернету більше витісняв кіно, демонстрацію фільмів у кінотеатрі, клубах та шкільних актових залах. Але оптимізм, енергія життя не покидали Петра Дмитровича до самого виходу на пенсію. І це добре розуміли, шанували і досі шанують колеги, всі ті хто працював поряд. Кажуть, як не крути, не верти, одна

Не знаючи чи це збіг обставин, чи тут є певна закономірність, але вже вдруге за останній час у Привороках знаходжу жінку, яка не є уродженкою цього села, зате сильна характером, мужня, котру не зламали сімейні негаразди, навіть трагічні випадки. Вистояли, а на додаток ще й проявився потяг до творчості та уміння рук талановитих. Нинішня моя коротка розповідь про Галину Семенівну Павлюк, котра народилась у с. Михайлівці, а відтак стала жити у Привороках. Основне місце її роботи з молодих літ був тутешній колгосп. Зокрема, зуміла завершити навчання у Кіцманському тодішньому радгосп-технікумі і здобути професію ветфельдшера. Працювала на кількох посадах понад 50 років, та найбільше – техніком штучного осіменіння худоби. І тільки нещодавно покинула роботу, осіла вдома і повністю в

Якось склався такий збіг обставин, що цими днями у нашому районі вшановують поважний вік ряду освітян, які внесли вагомий вклад у розвиток шкіл, педагогічного виховання учнів.  Серед них і Анатолій Миколайович Гуцуляк. Та багатодітна сім’я у Корчівцях де народилось і зростало сім синів та троє дочок, благословила хлопця у великий світ життєвої дороги. Потяг до знань, природна кмітливість і розумові здібності, вкладені в голову Богом і батьками дали можливість Анатолію по закінченні шкіл у рідному селі та Глибоці, успішно вступити і завершити стаціонарне навчання на хімічному факультеті Чернівецького держуніверситету. Власне, згодом заочно здобув ще один диплом вишу – Тираспольського педагогічного інституту Молдови. Ось так і пеленалась моя освітня доля, - скромно поділився у ро

Із рідним селом Опришени в Пантелея Білецького пов’язана вся його доля: тут народився, як кажуть у народі, - тут і знадобився. Що правда, була й трирічна перерва з батьківським порогом, коли молодого хлопця тоді ще радянська влада на Буковині призвала до лав армії. Служити довелось аж на далекому сході Росії, та щойно повернувся додому і одразу ж подався до сільської школи, бо після закінчення Чернівецького педучилища саме в ній навчав і виховував своїх чисельних учнів. Власне то складало і все свідоме життя: сорок два роки педагогічної праці як вчителя географії, потім й історії, бо зумів заочно завершити ще навчання у двох вишах – Тераспільському педінституті Молдови і Чернівецькому держуніверситеті.  Втім, є також одна сторінка у трудовій книжці Пантелея Георгійовича – це чотирир

Після зустрічі і розмови з цією простою селянською жінкою у Привороках я довго міркував над тим, кого ж вона нагадує своєю відвертістю і щирістю, якоюсь казковою і трохи наївною тональністю світобачення. І вже тоді, коли минув деякий час, раптом зловив себе на думці: Любов Резнійчук наче зійшла з квіткових і дивовижних сюжетів картин Марії Приймаченко – відомої української художниці, чий Божий дар полонив весь світ. Доля Любові Констянтинівні аж ніяк не стелила з дитинства легке і безтурботне життя. Її батьків (мати була родом з Рівненщини, тато – Буковини) жорстокий сталінський режим у 1940 році виселив з рідних місць у далекий Красноярський край Росії. Звідти сім’я змогла повернутись в Україну лише у 1955 році. Осіли у Глибоці, звідки був родом батько. Уже з малих літ дівчинка від

Дзвінка тиша літньої ночі для нього ще незвична, хоч навколо вже майже місяць не свистять кулі, не вибухають міни і снаряди. Нерідко прокидається увісні, інстинктивно встягуючи голову у плечі... — Непросто забути пережите там, на Сході України, де гинуть побратими, мирні люди, бо йде жорстока війна, котру нав’язали нам «старші брати» з Росії, - ділиться Віталій Кучуряну, який по закінчені військового контракту звільнився у запас і повернувся на Буковину. Так сталось, що ледь приїхав у Чагор і за кілька днів провів тепер уже свого сина на строкову службу в армію. Хлопець освоює перші солдатські навики в одномі з підрозділів на Львівщині. — А що думаєте робити самі у мирному житті, - запитую Віталія Трифоновича? — Слава Богу на війні вцілів, не зачепили ані куля, ані уламки міни, - каж

У  п’ять років Віоріка з Приворок залишившись круглою сиротою. Дитиною змушена була наймитувати в одній із заможних єврейських сімей у Чернівцях. - Що могла вдіяти? - розповідає Віоріка Степанівна, - та, знаєте, вижила, не опустила руки згодом, коли мала 46 років і помер чоловік. Ото б, власне, хто захотів мене знову взяти з шістьма дітьми за дружину. Втім, і сама не дозволила, аби хтось з чужих чоловіків підняв руку на моїх синів чи дочок. Не допустила б цього у жодному разі: як могла годувала, одягала, у школу найменших зранку відпроваджувала. Наше спілкування із цією не за роками жвавою, оптимістично налаштованою жінкою, проходила за присутності доброзичливої активістки Стефанії Іванівни Никуляк. А та звертала увагу, що Віоріка Степанівна свого часу була однією з кращих доярок не ли