Tag: На життєвих перехрестях

Не знаючи чи це збіг обставин, чи тут є певна закономірність, але вже вдруге за останній час у Привороках знаходжу жінку, яка не є уродженкою цього села, зате сильна характером, мужня, котру не зламали сімейні негаразди, навіть трагічні випадки. Вистояли, а на додаток ще й проявився потяг до творчості та уміння рук талановитих. Нинішня моя коротка розповідь про Галину Семенівну Павлюк, котра народилась у с. Михайлівці, а відтак стала жити у Привороках. Основне місце її роботи з молодих літ був тутешній колгосп. Зокрема, зуміла завершити навчання у Кіцманському тодішньому радгосп-технікумі і здобути професію ветфельдшера. Працювала на кількох посадах понад 50 років, та найбільше – техніком штучного осіменіння худоби. І тільки нещодавно покинула роботу, осіла вдома і повністю в

Якось склався такий збіг обставин, що цими днями у нашому районі вшановують поважний вік ряду освітян, які внесли вагомий вклад у розвиток шкіл, педагогічного виховання учнів.  Серед них і Анатолій Миколайович Гуцуляк. Та багатодітна сім’я у Корчівцях де народилось і зростало сім синів та троє дочок, благословила хлопця у великий світ життєвої дороги. Потяг до знань, природна кмітливість і розумові здібності, вкладені в голову Богом і батьками дали можливість Анатолію по закінченні шкіл у рідному селі та Глибоці, успішно вступити і завершити стаціонарне навчання на хімічному факультеті Чернівецького держуніверситету. Власне, згодом заочно здобув ще один диплом вишу – Тираспольського педагогічного інституту Молдови. Ось так і пеленалась моя освітня доля, - скромно поділився у ро

Із рідним селом Опришени в Пантелея Білецького пов’язана вся його доля: тут народився, як кажуть у народі, - тут і знадобився. Що правда, була й трирічна перерва з батьківським порогом, коли молодого хлопця тоді ще радянська влада на Буковині призвала до лав армії. Служити довелось аж на далекому сході Росії, та щойно повернувся додому і одразу ж подався до сільської школи, бо після закінчення Чернівецького педучилища саме в ній навчав і виховував своїх чисельних учнів. Власне то складало і все свідоме життя: сорок два роки педагогічної праці як вчителя географії, потім й історії, бо зумів заочно завершити ще навчання у двох вишах – Тераспільському педінституті Молдови і Чернівецькому держуніверситеті.  Втім, є також одна сторінка у трудовій книжці Пантелея Георгійовича – це чотирир

Після зустрічі і розмови з цією простою селянською жінкою у Привороках я довго міркував над тим, кого ж вона нагадує своєю відвертістю і щирістю, якоюсь казковою і трохи наївною тональністю світобачення. І вже тоді, коли минув деякий час, раптом зловив себе на думці: Любов Резнійчук наче зійшла з квіткових і дивовижних сюжетів картин Марії Приймаченко – відомої української художниці, чий Божий дар полонив весь світ. Доля Любові Констянтинівні аж ніяк не стелила з дитинства легке і безтурботне життя. Її батьків (мати була родом з Рівненщини, тато – Буковини) жорстокий сталінський режим у 1940 році виселив з рідних місць у далекий Красноярський край Росії. Звідти сім’я змогла повернутись в Україну лише у 1955 році. Осіли у Глибоці, звідки був родом батько. Уже з малих літ дівчинка від

Дзвінка тиша літньої ночі для нього ще незвична, хоч навколо вже майже місяць не свистять кулі, не вибухають міни і снаряди. Нерідко прокидається увісні, інстинктивно встягуючи голову у плечі... — Непросто забути пережите там, на Сході України, де гинуть побратими, мирні люди, бо йде жорстока війна, котру нав’язали нам «старші брати» з Росії, - ділиться Віталій Кучуряну, який по закінчені військового контракту звільнився у запас і повернувся на Буковину. Так сталось, що ледь приїхав у Чагор і за кілька днів провів тепер уже свого сина на строкову службу в армію. Хлопець освоює перші солдатські навики в одномі з підрозділів на Львівщині. — А що думаєте робити самі у мирному житті, - запитую Віталія Трифоновича? — Слава Богу на війні вцілів, не зачепили ані куля, ані уламки міни, - каж

У  п’ять років Віоріка з Приворок залишившись круглою сиротою. Дитиною змушена була наймитувати в одній із заможних єврейських сімей у Чернівцях. - Що могла вдіяти? - розповідає Віоріка Степанівна, - та, знаєте, вижила, не опустила руки згодом, коли мала 46 років і помер чоловік. Ото б, власне, хто захотів мене знову взяти з шістьма дітьми за дружину. Втім, і сама не дозволила, аби хтось з чужих чоловіків підняв руку на моїх синів чи дочок. Не допустила б цього у жодному разі: як могла годувала, одягала, у школу найменших зранку відпроваджувала. Наше спілкування із цією не за роками жвавою, оптимістично налаштованою жінкою, проходила за присутності доброзичливої активістки Стефанії Іванівни Никуляк. А та звертала увагу, що Віоріка Степанівна свого часу була однією з кращих доярок не ли