Після зустрічі і розмови з цією простою селянською жінкою у Привороках я довго міркував над тим, кого ж вона нагадує своєю відвертістю і щирістю, якоюсь казковою і трохи наївною тональністю світобачення. І вже тоді, коли минув деякий час, раптом зловив себе на думці: Любов Резнійчук наче зійшла з квіткових і дивовижних сюжетів картин Марії Приймаченко – відомої української художниці, чий Божий дар полонив весь світ.
Доля Любові Констянтинівні аж ніяк не стелила з дитинства легке і безтурботне життя. Її батьків (мати була родом з Рівненщини, тато – Буковини) жорстокий сталінський режим у 1940 році виселив з рідних місць у далекий Красноярський край Росії. Звідти сім’я змогла повернутись в Україну лише у 1955 році. Осіли у Глибоці, звідки був родом батько. Уже з малих літ дівчинка відчула подих землі, коли бігала босоніж літніми полями, де колосились ячмінь і пшениця, з – поміж яких пломеніли маки, щось таємничо нашіптував легенький вітерець. Втім, милуючись цією красою, водночас Люба й призвичаїлась до нелегкої хліборобської праці. Закінчила згодом агрономічне відділення сільгосптехнікуму, що назавжди прив’язало її до села, роботи на землі. Так і минали рік за роком, як моветься у радостях і печалях, бо зазнала і втрат рідних та близьких людей, сімейних негараздів. Але серце жінки попри все народжувало неозлобу, а дивне розкриття любові до слова. Непростого, а зримованого, що стовпчик за стовпчиком складалось у вірші. У них не знайти надмірної філософії, високодумства. Зате не можна не вловити почуття щирості душі, коли вчитуєшся, а радше вслухаєшся у рядки, мовлені вустами авторки про добрих людей і рідну Україну, ту землю, що чарує, годує і зігріває.
Чесно кажуси, хочеться лише вклонитись, подякувати Любові Констянтинівні і за те, що поряд з усім вона ще й ніжно опікується про прикрасного онука, який ласкаво називає її не бабусею, а своєю мамою. Що завдяки натрудженим рукам якось особливо затишно у хаті, де лагідні жіночі очі випромінюють стільки тепла і світла, без яких і ненароджувались би оті рядки, що раз за разом лягають на папір.
Василь Гейніш
PS. Пропонуємо увазі читачів один із віршів Любові Резнійчук. Одночасно завдячуємо Стефанії Некуляк – громадській активістці з Тарашан за сприяння у підготовці даного матеріалу.
Любов Резнійчук
Плач землі
Хвалю я Бога й небеса,
Що творять в світі чудеса.
Що рано сонечко встає
І день прийдешній знову йде.
Що місяць світить у горі,
А зорі мовби кораблі,
У морі плавно пропливають,
Та усіх здаля благословляють.
Хвалю я Бога і за те,
Що ще земля під ногами є.
Що всіх годує, напуває,
Хоч люд її нізащо має.
Поля стоять у бур’яні,
Від лісу залишились тільки пні.
І плаче матінка земля
Та носить стихії майже не щодня,
Бог попередження дає
Але люд не меле й не кує!