Догорав диво-жовтень бабиного літа, дещо подалі від гамірної центральної асфальтівки в яру протікав чисто сльозовий ручай, що в селі дехто до тепер називає річкою Кам’янкою. Піднявшись на горбочок, ми зручніше всілись на підстелені куртки, під крислатим кущем, на якому доволі рясно пломеніли ягоди глоду.
- Ось ці плоди, – звернув мою увагу співрозмовник Іван Звоздецький, – часто збираю, засушую, а від так смакую чаєм. Втім, не тільки смакую, бо цей напій добре прислуговується й оздоровленню серця. Особливо вже у поважному віці.
Тихе місце для нашої розмови Іван Денисович вибрав не випадково бо і справді по літньому тепле сонце сповна спонукало до неквапливої бесіди про життя-буття, минулі роки. Власне, співрозмовник мав про що розповісти, пригадати. Як не як, а календар наближав Івана Денисовича до 10-го листопада – сімдесятип’ятиліття від дня народження.
Далеко не простими видались ці роки, бо з раннього дитинства хлопчину присіли часті важні недуги, місяці пролежані у лікарні. Але, слава Богу, не здався на милість хворобам, зціпивши зуби, і за допомогою кількох вельми професійних лікарів, яких Іван Денисович поіменно та з вдячністю згадує і до сьогодні. Вчився, опановував як у школі, так і в університеті міцні знання. Чесно кажучи, мало хто на глибочині може зрівнятись з Іваном Звоздецьким – авторитетним вчителем історії. У переліку його безперечного визнання – звання заслуженого вчителя України, відмінника освіти, одного з перших у районі методистів, делегата всесоюзного з’їзду педагогів у Москві, кавалера ордена Знак пошани…
Втім, авторитет Івана Звоздецького визначався не лише здобутками на освітянській ниві. Його порядність і чесність стали домінуючими серед односельців, котрі чотири рази поспіль обирали Івана Денисовича депутатом районної ради. І як тут не згадати про те, коли він піднімався на трибуну чергової сесії райради прямо різав у вічі слова матінки-правди, від якої чимало хто з посадовців тихо втягував голову у плечі, ховався за спини тих, хто сидів попереду у залі…
Не одну сторінку життя перегорнули ми під час цієї увікендової розмови на околиці Кам’янки. Звісно, спитав Івана Денисовича і про його учнів.
– знаєте, – додав до оповіді, – якогось разу спробував підрахувати скільки вихованців випустив у велике самостійне життя. Нарахував близько чотирьох тисяч, причому 70 з них стали вчителями-істориками. Дуже тішуся, що жоден з вихованців ніколи не ослухався мене, не забуває привітатись і вдячно потиснути руку. І хоч іде Звоздецький, вчитель з сорока шестирічним вчительським стажем вже на пенсії, однак частенько навідуються до нього теперішні випускники шкіл, які хочуть краще підготуватись до вступу у виші. А оце нещодавно мав приклад, коли дочка одного з його учнів попросила консультації з історії… по скапу. Дівчина перебувала на заробітках у США, та дуже хотіла вступити до університету в Україні. І таки мрія дівчинки збулась, до того ж не без допомоги Івана Динисовича.
Ось лише кілька штрихів, що вплітаються у те повноцінне життя, що долею зветься. А вона подарувала Івану Звоздецькому також вірну дружину Феліцію Йосипівну, до слова теж педагога, прекрасних чотирьох синів, до яких додались 6 онуків та одна правнучка.
Як кажуть у народі, Іване Денисовичу, ще многая літа Вам у житті і міцного здоров’я.
Василь Гейніш